Тема бідності і соціальної нерівності у творчості Гі де Мопассана

Гі де Мопассан

Тема: Тема бідності і соціальної нерівності у творчості Гі де Мопассана
Рубрика: Зарубіжна література
Вид: курсова, навчальний матеріал
Мова: українська

Кількість сторінок: 39
Ціна: 100 грн.

Замовити повний варіант роботи

Коли говорять чи пишуть про найкращі досягнення художньої літератури Франції, серед імен найбільших її письменників називають ім’я Гі де Мопассана. Новели і романи Гі де Мопассана становлять велику частину життя Франції, всіх верств її суспільства у другій половині ХІХ ст. Навколишній світ, прекрасне і потворне в ньому письменник сприймав і описував в своїй творчості надзвичайно гостро. Прагнення прекрасного у письменника завжди заходило у конфлікт з реальною дійсністю сформованого на той час французького суспільства з бідністю простого населення і ницістю, бездуховністю більшості багатіїв. Ще одним особливим виявом суспільства другої половини ХІХ ст. стала поява метких ділків, які, завдяки своїй хитрості та безпринциповості, відсутності будь-яких моральних перепон, дерлися вгору кар’єрними сходами, досягали певного становища, абсолютно не маючи на те ніяких прав. Головним для письменника в собі і в людях була титанічна праця, і в ній він не відрізняв бідних від багатих. Та прагнення письменника до прекрасного мало наслідком той факт, що в своїх творах він нерідко показував селян, ремісників, служниць, дрібних урядовців, які, в силу свого становища не мали змоги пізнати натхнення вільного труда. І тому з Мопассанових творів нерідко постають образи трудівників, стомлених своєю важкою, сірою, буденною працею, яка вбиває молодість, перетворює людину на робочу тварину.

Гі де Мопассан в своїй творчості висвітлював життя людей від найнижчих до найвищих верств суспільства. Тема бідності і соціальної нерівності є однією з провідних в його творчості. Особливість письменника в тому, що він неоднозначно аналізував життя як бідних, так і багатих. Одні та інші мають певні проблеми, що потребують свого вирішення.

Актуальність теми бідності і соціальних протиріч полягає в тому, що в творах письменника немає ідеалізації бідності. В представникові з кожної верстви суспільства (повіях, селянах, чиновниках, журналістах, багатіях, дворянах) письменник завжди шукав людську особистість, гідну поваги. Саме в цьому полягає безмірний гуманізм Гі де Мопассана, а також важливість висвітлення даної теми і в теперішньому суспільстві, де прірва між багатими і бідними все більше зростає. Наукова актуальність проблеми соціальних протиріч в творчості письменника, висвітлена в роботі, полягає в спробі дати аналіз творам письменника, які показують моральні якості багатіїв та простих людей, межі між соціальними верствами населення; в дослідницьких колах ця тема не є завершеною, вона потребує вивчення.

Слід зауважити, що поділ на теми в творах Мопассана завжди умовний, адже в його новелах та романах присутнє висвітлення декількох проблем (кохання, антивоєнних настроїв, моральності, в тому числі бідності і багатства, життя представників різних суспільних прошарків).

Метою даного дослідження є аналіз показу теми соціальної нерівності в творчості видатного французького письменника Гі де Мопассана.

У великій і багатоплановій творчій спадщині Мопассана особливе місце належить новелі. “Адже це я знову прищепив Франції смак до оповідання й новели”, – стверджував письменник. Традиційний для французької літератури жанр збагатився його стараннями новим змістом і досяг висот художньої досконалості. У новелах Мопассана вражає не лише глибокий психологізм і реалістична вмотивованість характерів, а й їхня соціальна обумовленість.

Новели Мопассана (їх близько 300, об’єднаних в 16 збірників) винятково різноманітні за тематикою, жанровими особливостям (новела-анекдот, новела-памфлет, новела-сповідь, лірична новела, новела характерів та ін.), тональністю і мовою. Зібрані разом, вони дають вичерпне уявлення про французьку дійсність кінця XIX ст., виявляють багатство соціальних типів і людських характерів, дозволяють простежити еволюцію творчого методу письменника.

Аналіз такої новелістичної спадщини становить безумовні труднощі. Мопассан старанно добирав оповідання до кожної збірки. Він намагався об’єднати твори близькі за настроєм, але одночасно уникнути монотонності. Тому в збірках переважно гумористичних, як “Бекасові казки” або “Сестри Рондолі”, подибуємо твори драматичного або елегійного звучання, а серед серйозних і сумних новел таких книжок, як “Міс Гаррієт” чи “Місячне сяйво”, є твори з оптимістичним, світлим, а то й жартівливим настроєм. Взагалі домінанта творчості Мопассана розвивається від життєрадіснішого до похмурішого і песимістичнішого. Не випадково остання збірка новел має промовисту назву “Марна краса”. Для такого розвитку були і суспільні, і особисті причини.

Для дослідників творчості письменника при аналізі його новелістики можливі різні шляхи – хронологічний, тематичний тощо. Для читача зручнішим є принцип тематичний. Звичайно, згадуючи улюблені твори, думають про їхній зміст, а не про послідовність їх виникнення. Але проведення цього принципу вимагає створення дуже складної, розгалуженої класифікації. Як це важко, найкраще довела спроба в першому українському виданні творів Мопассана об’єднати його новели саме за тематичним принципом. Упорядникам увесь час доводилось порушувати свою схему або додержуватися її дуже приблизно, умовно. Це сталося тому, що новели Мопассана об’єднують в собі часто не одну, а кілька тем або проблем, поліфонічні в ідейному плані, дуже місткі. Поліфонічність його творів виявилася в багатозвуччі, заснованому на одночасному гармонійному поєднанні та розвитку рівноправних самостійних мелодійних ліній твору. Тому аналіз зовсім короткого оповідання може перерости в значно довшу за нього розвідку.

Вище вже згадувалися провідні теми творчості Мопассана взагалі і його новелістики зокрема. Це теми війни, страждань і смерті, які вона несе людям; життя представників різних суспільних станів і прошарків, кохання, щастя чи нещастя в шлюбі, вірності і зради, самотності людини. Темою багатьох новел є доля жінки в суспільстві і сім’ї, доля людей, які опинилися за межами суспільства, калік, жебраків, повій. Аристократичні звичаї в столиці і провінції, релігія і її вплив на людей, історії священиків, ескізи яскравих людських характерів, психологічні феномени і аналіз хворої психіки, жартівливі сценки й анекдоти – все це розмаїття становить те, що називається новелістикою Мопассана.

Новели про франко-пруську війну, першою серед яких була “Пампушка”, лише умовно можна виділити і об’єднати за цією єдиною темою. В “Пампушці”, “Мадемуазель Фіфі”, “Старій Соваж”, “Дядькові Мілоні” головне – це любов до вітчизни, яка підіймає людину, робить її здатною на мужній і благородний вчинок. У “Двох приятелях”, “Причинній” – це зображення тупої жорстокості ворога, ненависті до війни, що вдерлася в життя мирних, спокійних людей і зруйнувала його. Всі ці оповідання написані в драматичній і суворій манері, хоч і не без іронічних акцентів. А в таких новелах, як “Пригоди Вальтера Шнаффса” або “Полонені”, переважає гумор характерів чи ситуацій. Вони спрямовані не тільки і не стільки проти пруссаків, як проти боягузливих французьких ополченців, хвалькуватих брехунів, що хизуються своїми уявними подвигами.

В усіх оповіданнях із часів програної Францією війни Мопассан дуже чітко проводить розділову лінію між простимим солдатами-німцями, селянами або ремісниками, яких війна відірвала від рідних домівок, від праці, і їхніми бундючними офіцерами-садистами, ніколи не підмінює соціальну оцінку національними забобонами.

Більшістю своїх новел Мопассан заслужив високе звання майстра і вчителя. Кожний письменник, що звертається до цієї прозової форми, багато чого може навчитися в автора “Пампушки”. Це й величезна праця над словом, старанний добір найвлучнішого, повнозначного, це прагнення досягти короткості й стислості речення енергійного, напруженого, місткого. Це найсуворіший добір головного, типового в слові, образі, характері, ситуації. Це вміння сконцентрувати в одній події, в різкому зіткненні характерів найважливіше, що є суттю явища чи індивідуальності, вміння на кількох сторінках створити драматичне напруження, що народжує в сприйнятті читача блискавку думки. Це абсолютна достовірність кожної деталі, яка сполучається з переконливою правдою цілого. Це хист без нав’язливого моралізаторства, повчань, пояснень передати читачеві свою моральну оцінку через іронію чи ліричний поетичний тон, через своєрідний заспів – обрамлення або через особу оповідача. Оповідання Мопассана побудовані нібито на парадоксі, оскільки ніхто не чекає від його “простих” героїв духовної глибини, високої моральності, але насправді все це психологічно вмотивоване, тому що і Пампушка, і Симонів батько належать до простого народу, а сердечність і моральність як така і притаманна саме представникам народних прошарків суспільства.

Таким чином, змальовані Мопассаном характери – не виняткові, а типові. Сила Мопассана-художника полягає у дивовижному поєднання різних ліній розвитку французької і взагалі західноєвропейської літератури другої половини ХІХ ст. – від реалістично-психологічної, часом навіть відверто натуралістичної й хворобливої деталі – до узагальнено-символічної й романтично-піднесеної.

Мопассан був тим, що проникливо і чуйно зображає людські страждання, повний жалості і співчуття до своїх героїв, що страждають.

Він писав про незаслужені біди, що обрушуються на маленьких людей (“Верхи”, “Намисто”), про огидний виворіт життя (“Гарсон, кухоль пива!”), що раптово відкривається перед його персонажами, про гнітюче усвідомлення ними своїх непоправних життєвих помилок (“Жаль”, “Мадмуазель Перль”). З винятковою, вистражданою силою показував Мопассан, які нестерпні муки змушена знести людина-одинак від гіркого усвідомлення своєї роз’єднаності з іншими людьми, що зображається ним (“Самота”). З ніжністю і драматизмом описував Мопассан тугу своїх героїв за дорогим для них минулим, за юністю, по безповоротним щастям, “Менует”, “Маска”).

Аналізуючи новели з селянського, чи, ширше, народного життя, слід зауважити, що сюди треба віднести і оповідання про рибалок, ремісників, дрібних службовців тощо. Мопассан часто пише про “ідіотизм” сільського життя (“Історія наймички”, “Хрестини” і багато інших). Через більшість оповідань на цю тематику про­ходить образ діда, з тілом, висушеним безнастанною працею, або тупої баби, забитої важким життям, темної, недовірливої, бояз­кої. Під страшною владою власності спотворюються людські душі, кам’яніє серце. Корчмар Шіко споює стару Маглуар, щоб скоріше заволодіти її землею (“Барильце”), щоб не витрачати грошей на дармоїда, дружина примушує спаралізованого чоловіка висиджу­вати курчат (“Туан”), скупний селянин підіймає уривок мотузка на дорозі і стає жертвою підозри у крадіжці (“Шворка”), ску­пість робить селян жорстокими і безжальними, вони цькують жебраків, калік, людей, нездатних до праці (“Сліпий”, “Жебрак”), а брат ризикує життям брата, не рятує його від каліцтва, щоб не втратити нові рибальські сіті (“На морі”) .

Так, Мопассан не приховує похмурих і страшних сторін се­лянського побуту, життя народних низів. Але одночасно в жод­ному середовищі він не знаходить стільки сердечної теплоти, лю­дяності, природності, справжніх щирих почуттів, як у середовищі простих людей. Темна наймичка самовіддано любить свою не­шлюбну дитину (“Історія наймички”), молодий сільський коваль стає татом маленькому безбатченкові (“Симонів тато”), годів­ниця своїм молоком поїть голодного безробітного (“Ідилія”), хло­пець, кохана дівчина якого вийшла заміж за іншого, приймає в неї пологи, рятує матір і дитину (“Дочка Мартена”), молодий фермер Ото після смерті свого батько щиро, від усього серця до­помагає бідній дівчині, батьковій коханці, і їхній нешлюбній дити­ні (“Батько і син Ото”).

Саме прості люди уміють кохати, стати в коханні вище забобонів і фальшивої моралі (“Симонів тато”, “Батько і син Ото”, “Буатель”, “Фермер”, “Перебивниця стільців”, “Кривоніжка”). Неправда, що прості люди байдужі до страждань, примітивні в своїх почуттях. Може, вони не сміють демонструвати горе і скор­боту або не мають часу віддаватися стражданням, їхнє життянадто суворе і не дає їм хвилини для роздумів і плачу, але це не значить, що вони не страждають глибоко і боляче (“Голодна кутя”, “Старий Амабль”, “Солдатик”, “Дочка Мартена”).

Багато разів у новелах і нарисах Мопассан із великим болем пише про нестерпне існування тисяч бідняків, животіння, недостойне людини. Згадуючи смерть двох селянок, матері і дочки, він вигукує: “Життя! Життя! Та що це таке? Ці дві нещасних, котрі завжди спали на соломі, їли чорний хліб, працювали як воли, страждали від всіх напастей, які лише можливі на землі, тепер повинні вмерти! В чому їхня провина?” (“На воді”). А в новелі “Та, що присипляє” в письменника з кров’ю серця вихоп­люються такі слова: “Коли б ви бачили, як вони приходять вми­рати! Ці старі в лахах, ці люди, що місяцями страждали від злиднів, шукали їжу на смітнику, як собаки”.

Мопассан, письменник з оголеними нервами, переживав страждання нещасних і гнаних, як свої власні. Мучився докорами сумління, коли думав про свій добробут і біду інших.

Розповіді Мопассана вирізняються чудовими художніми достоїнствами. Їм властиві рідкісна єдність форми і змісту, відповідність всіх компонентів, мистецтво захоплюючого і стислого оповідання. Читаючи мопассанівські розповіді, ніколи не можна передбачати його фінал - і не тому, що цей фінал побудований на якій-небудь штучно несподіваній розв’язці.

Мопассан умів піднімати не тільки моральні, але і щонайгостріші соціальні питання, що розбурхували чуйного читача, і робив це тому, що бажав примусити читача “мислити, осягати глибоке і приховане значення подій”. Об’єктивність Мопассана була формою його боротьби проти ортодоксальної літератури, яка прикрашала дійсність, пригладжувала її конфлікти, пропагувала міщанську мораль, ідеалізувала багатіїв. Проте Мопассан і сам, мабуть, вважав, що об’єктивна манера не дозволяє йому, пристрасному викривачу неправди життя, висловитися до кінця. Тому в новелі письменник дає повну можливість собі і персонажам вилити все, що переповнює їх, розповісти про свої печалі, невдачі, жалі, розчарування, про інтимні жалі, гострота яких здатна доводити людей до самогубства.