Політичні партії і громадські організації Західної України в Першій світовій війні

Тема: Політичні партії і громадські організації Західної України в Першій світовій війні
Рубрика: Політологія, історія України
Вид: стаття

Кость Левицький і Головна Українська Рада

Мова: українська

Українська Революція Гідності 2013-2014 рр. спричинила глибокі зміни в суспільній свідомості, а також в політичному житті України: гостро постала необхідність зміни політичної еліти, а також формування нової партійної системи. На сучасному етапі в українському суспільстві існує запит на партії нового типу, які будуть акцентувати увагу на необхідності захисту держави від російської агресії, поверненні окупованих територій під юрисдикцію України, а також виражати запити громадян. Україна знову опинилася в складній геополітичній ситуації, коли необхідно відстоювати власний суверенітет, а головною суспільною потребою є сильна національно спроможна державницька політична сила.

    

...Актуальність дослідження теми політичних партій та громадських організацій Західної України в Першій світовій війні полягає у необхідності звернення в сучасних умовах розвитку України до її політичної думки в різні історичні періоди, до традиції формування та діяльності українських партій у перші десятиліття ХХ ст. в умовах військових дій, до спроби у надзвичайно трагічний час створити та зберегти державний організм на теренах західноукраїнських земель – Західно-Українську Народну Республіку. Даний історичний контекст перегукується з сучасним, тому важливо переосмислити уроки історії для сучасного суспільства, особливо у рамках створення нових ідеологічних партій, головною метою діяльності яких буде подолання фатальних розколів між партійною елітою та народом, консолідація національно-демократичних сил в межах єдиного політичного простору України, а також існування єдиної суверенної демократичної України...

Метою роботи є дослідження діяльності політичних партій і громадських організацій Західної України в Першій світовій війні.

Величезний масив літератури з досліджуваного у науковій роботі періоду покликаний прослідкувати надзвичайно складні перетворення в політичному житті західноукраїнських земель. Праці створені з різних позицій та в різний проміжок часу, адже початок ХХ століття був добою, коли активно формувалися політичні та культурні передумови відновлення і розвитку української державності 1917-1920 років. Даний період висвітлено в працях Д. Дорошенка [7]. Важливою є стаття О. Оглоблина “Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ ст.” (Український історик, 1971, №1-2) [15]. В діаспорі працювали О. Лотоцький, К. Левицький, П. Мірчук, М. Стахів та інші. Зокрема К. Левицький написав “Історію політичної думки галицьких українців 1848-1918” у двох томах; при написанні наукової роботи було використано його фундаментальну “Історію визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни” (1914-1918) [28].

Суспільно-політичного руху в Західній Україні стосується видання “Українська державність у ХХ столітті” [22]; дослідження щодо вивчення політичної думки у ХХ ст. [11], [12], [13], [17]. Важливе значення мають наступні праці М. Кугутяка “Галичина: Сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху (ХІХ ст. – 1939 рік)” (Івано-Франківськ, 1993); Я. Грицака “Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.” (К., 2000). Помітним внеском в дослідження історії українських партій та організацій стала монографія Т. Гунчака [4]. Однією з перших спроб комплексного дослідження історії політичних партій, організацій, які діяли в українських землях у складі Росії та Австро-Угорщини на межі ХІХ-ХХ століть є монографія А. П. Павка [16]. Соціально-політичний портрет української інтелігенції на рубежі століть подав Г. В. Касьянов [9].

Серед праць, які з’явилися на початку ХХІ століття, важливим є дослідження доктора політичних наук В. Яремчука [26], [27], в яких проаналізовано діяльність українських партій Західної України та Наддніпрянщини в Першій світовій війні у контексті їхньої взаємодії на шляху до втілення ідеї національної державності та соборності.

Рисами суспільно-політичного життя Західної України кінця ХІХ ст. були наявність трьох політичних течій: москвофільської (орієнтувалася на Росію), народовської (орієнтувалася на угоду з поляками), радикальної (спрямована на утворення самостійних політичних структур): українсько-польський національний конфлікт був набагато гострішим, ніж українсько-російський, що знайшло своє відображення у платформах політичних партій (в переважній більшості політичні партії виступали за розмежування Галичини на українську і польську). У цей час змінюється соціальна структура української еліти на західноукраїнських землях – якщо до 90-х років ХІХ ст. елітою був священицький стан, то на рубежі століть – світська інтелігенція (“ера адвокатів”); українське духовенство зазнає еволюції від протиставлення і заперечення політичних партій до активного включення в суспільно-політичний рух (КРНС, ХСП) [9, с. 43]. У 1901 році митрополитом Української Греко-Католицької Церкви стає Андрей Шептицький, який перетворює церкву на культурний і духовний авторитет українського суспільства.

Першою національно-демократичною організацією Галичини стала Народна Рада (1885 рік). Лідерами були Ю. Романчук, О. Барвінський (друковані органи “Батьківщина”, “Діло”). Ні політичної, ні економічної платформи рух не мав. Культурна платформа полягала у намаганні до зростання національної свідомості західноукраїнського населення. 4-5 жовтня 1890 року у Львові організувалася Русько-Українська Радикальна Партія. Економічну платформу складала теза про колективну власність, проте шляхів втілення цієї концепції в життя члени партії не мали. Політична платформа будувалася на засадах націонал-соціалізму. Її рисами були демократичний парламентаризм, загальне і рівне виборче право, соціальні і демократичні права населення. РУРП виступала за розвиток крайової автономії та проти втручання церкви у суспільне життя [14, с. 33]. Культурна платформа будувалася на принципах зростання національної свідомості західноукраїнського населення через його участь у народних віче, громадських організаціях, читанні літератури та програмах безкоштовної освіти [5, с. 95].

З 1890 року в політичному житті наступає “нова ера” – період у житті західноукраїнського суспільства, коли значна більшість народовців уклали угоду з поляками в період виборів до сейму. Польсько-українська угода сприяла і прискорила політичну структуризацію українського політичного життя. В цей час активно розвивається культурне життя: відкривається Коломийська гімназія, середні школи, поширюються “Просвіти”, розвивається наука та модерна українська культура. Важливим напрямом домагань західних українців на початку ХХ ст. була боротьба за рівноправність української мови в державних та урядових інституціях, а також за поширення українського шкільництва. “Просвіта” стала справжнім центром українського життя.

У 1895 році побачила світ брошура Юліана Бачинського “Україна irredenta”, де вперше в українській політичній думці пролунала ідея політичної самостійності України [2, с. 46]. Дана ідея засвідчила зростання політичної культури західноукраїнського суспільства. В 1895 році відбувся з’їзд РУРП, на якому ідея політичної самостійності України стала політичною програмою. Ця ідея втілювалася у програмі про створення автономного краю з українських територій в Австро-Угорській імперії. Наприкінці 90-х років ХІХ ст. в РУРП відбувається розкол на три гілки. Соціал-демократи на чолі з М. Ганкевичем та Р. Яросевичем виступали за включення РУРП до Австрійської Соціал-Демократичної Партії. Радикали на чолі з К. Трильовським та М. Павликом також підтримували соціал-демократичні ідеї, проте були за політичну самостійність РУРП. Націонал-демократи на чолі з Є. Левицьким та Юхимовичем поставили національне питання вище соціального [13, с. 89].

У 1896 році як відповідь на політичну боротьбу угодовців, москвофілів і народників-опозиціонерів утворюється Католицький русько-народний союз на чолі з А. Вахнянином та А. Шептицьким. Вони були лояльними до австрійського уряду, ідеологією їхньої партії був клерикалізм. У 1911 році з цієї партії виокремилася Християнська суспільна партія на чолі з Ю. Барвінським. В їхній програмі пролунали політичні вимоги крайової автономії західноукраїнських земель, загального і рівного виборчого права [13, с. 90].

18 вересня 1899 року утворилася найпотужніша політична партія, яка мала назву Націонал-Демократична Партія, а з 1914 року – Українська Національно-Демократична Партія. Її членами стали праве крило радикалів, Народна рада, права частина народовців. Провідними діячами були К. Левицький, І. Франко, М. Грушевський, Ю. Романчук. За своїм спрямуванням партія була центристською. Велике значення для створення УНДП на національних засадах мала еволюція поглядів І. Франка від соціалізму до націоналізму (“національний ідеал” [25, с. 285]) [11, с. 226]. За період керівництва К. Левицького УНДП успішно поєднувала парламентську діяльність з організацією масових акцій на її підтримку. Базою для УНДП стали адвокатські контори друзів-юристів К. Левицького, колишніх випускників Львівського університету, які працювали по всій території Галичини. Дана партія працювала для консолідації українського суспільства. Її чисельність врівноважувала ліве і праве крило в суспільно-політичному русі, стабілізувала політичне життя Західної України. Програмою-мінімум була крайова автономія Галичини і Буковини як австрійська провінція, загальне і вільне виборче право, соціальні права українців, в економіці – вирішення аграрного питання, розвиток української промисловості, в культурі – зростання свідомості західноукраїнського населення. Програмою-максимум стала ідея незалежної, соборної України. З програми партії: “Ми галицькі русини, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоб цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався в одноцільний національний організм; змагаємо… поділу Галичини на дві части – руську і польську, і так само до поділу Буковини на часть руську і волоську, та до утворення з руських частей Галичини і Буковини одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним соймом” [1, с. 9].

Особливістю життя Галичина був гострий конфлікт між українцями та поляками. У польському русі на перший план виступає украй агресивний і ксенофобний націоналізм з сильним антиукраїнським і антиєврейським звучанням.

Українсько-польські відносини на початку XX ст. набрали гостроконфліктного характеру, характеру неоголошеної війни, найвиразнішими проявами якої стали замах на Івана Франка у 1897 р., криваві розправи над українськими виборцями, вбивство галицького намісника графа Анджея Потоцького українським студентом Мирославом Січинським (1908) та вбивство польськими студентами одного з лідерів українського студентського руху Адама Коцка (1910). Політична боротьба точилася навколо двох питань: створення Українського університету у Львові та проведення виборчої реформи, яка б збільшила представництво українців у Галицькому сеймі. У лютому 1914 р. завдяки активним діям митрополита Андрея Шептицького було укладено польсько-український компроміс.

Галицька національна політична еліта підтримувала зв’язки з наддніпрянською елітою. Проте політичні програми та соціальний склад національних рухів двох частин українських земель дуже відрізнявся. Відмінності між галичанами й наддніпрянцями були настільки суттєвими, що сучасні дослідники говорять навіть про існування двох “субнацій”.

Галичина на початку ХХ ст. стала притулком для всього українського національного руху. Політичне життя тут протікало набагато активніше, ніж на Наддніпрянщині і формувалося на ґрунті національних ідей. Найвпливовішою в українському партійному спектрі була УНДП, яка займала центристську позицію. Помітними в політичному житті були й дві ліві організації УРП та УСДП. Усі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності. Окреме місце в українському політичному спектрі займала організація москвофілів.

Особливістю громадського та культурного життя на західноукраїнських землях було те, що його очолили політичні партії, які активно виступали не лише за зміну виборчої системи, але й боролися за поширення українських шкіл та закладів культури, все сприяло зростанню самосвідомості якнайширших верств західноукраїнського суспільства, а рух поступово набирав рис національно-визвольного.

У Першій світовій війні назва “Україна” використовувалася лише як загальнонаціональна назва території українського народу. Воєнні події обернулися трагедією для українського народу. З одного боку, галицькі та буковинські партії опинилися у вкрай складному становищі, з іншого боку – на порядок денний національного суспільно-політичного руху було висунуто завдання не лише актуалізувати українське питання в межах Австро-Угорської імперії, але й консолідувати національні сили, виробити єдину стратегію дій у вирішальні моменти, поставити національну ідею на перший план [12, с. 19]. Партії Західної України та Буковини, не зважаючи на міжпартійну конкуренцію, мали тривалий досвід консолідованої боротьби за інтереси українського суспільства як у парламентській, так і позапарламентській сферах. Ще протягом 1912-1914 років сформувалася антиросійська орієнтація західноукраїнських політичних діячів, які підтримували Австро-Угорщину [27, с. 451].

Дослідник впливів Першої світової війни на життя українського суспільства О. Реєнт робить наголос на тому, що вибір українськими політичними партіями тієї або іншої орієнтації не був планований стратегічно, був ситуативним, спровокованим конкретними обставинами. Упродовж століть основними знаряддями у визвольній боротьбі українців був пошук союзників, пристосування під чужі політичні інтереси і геополітичні сценарії. Не став винятком і період Першої світової війни. Безоглядна орієнтація на захід більшості українських партій, а саме на Німеччину і Австро-Угорщину, була очевидною помилкою українського національного руху з трагічними наслідками для української державності. Помилкою було те, що в тій же Європі не побачили інших союзників, як це зробила Польща, яка може послужити прикладом гнучкості у справі політичного вибору орієнтації і користі від використання такого підходу [19, с. 17].

Утворена в серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з К. Левицьким являла собою міжпартійний блок із представників радикальної, соціал-демократичної, націонал-демократичної партій [28]. ГУР звернулася до українського народу з Маніфестом, у якому, зокрема, зазначалося: “Ненаситність царської імперії загрожує також нашому національному життю... яке знайшло захист в конституційному ладі австрійської держави... Нехай українське громадянство віддасть всі свої матеріальні й моральні сили на те, щоб історичний ворог України був розбитий! Нехай на руїнах царської імперії зійде сонце визволеної України!” [1, с. 120].

У 1914 р. з ініціативи ГУР було сформовано легіон Українських січових стрільців (УСС) на чолі з К. Трильовським. Метою УСС була не лише участь у військових діях, але й діяльність, спрямована на відродження самостійної Української держави, фактично – відвоювання Наддніпрянщини від Росії [24, с. 13].

У травні 1915 р. Головна Українська Рада реорганізувалась у Відні в Загальну Українську Раду – єдиний і найвищий представницький орган українського народу Східної Галичини.

Відзначаючи роль західноукраїнських партій, дослідник А. Павко зазначає, що українські політичні партії та організації, створені в Галичині в період Першої світової війни стали могутнім фактором національно-визвольного руху, вагомими рушіями національно-політичного поступу українців [16, с. 24].

Особливо вагому роль політичні сили Західної України відіграли у створенні Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Як стверджує Я. Грицак: “Вступ галичан в українські змагання за державу надали цьому процесові нових якісних рис. Невелика за своєю територією і населенням Галичина дала українській революції численну когорту національно свідомих лідерів. На відміну від своїх наддніпрянських колег вони менше захоплювалися утопічними теоріями і були більш відданими ідеї державного правопорядку. З геополітичного погляду влиття галицького струменя перетворювало дотеперішні українські революційні змагання з питання виключно внутрішньої реорганізації колишньої Російської імперії у питання встановлення стабільного політичного порядку у всій Центральній та Східній Європі [3, с. 134].

ЗУНР проіснувала вісім місяців. Її населення продемонструвало національну свідомість, розуміння інтересів утвореної держави, бажання захищати землі зі зброєю в руках, проте зовнішній чинник відіграв найвагомішу роль у поразці державного організму на теренах Західної України [15, с. 6]. Як зауважив американський дослідник Тімоті Снайдер у праці “Перетворення націй”: “геополітична доля важила більше, ніж національна самопожертва, а організована мобілізація – більше, ніж просто велика кількість” [21, с. 171].

Отже, західноукраїнські політичні сили та громадські організації в період Першої світової війни відіграли провідну роль у національному-визвольному русі та національному поступі українців. Завдяки активній діяльності тогочасних провідних партій населення Галичини, Закарпаття, Буковини усвідомлювало себе єдиним цілим, крім того, поширювалися ідеї щодо об’єднання усіх українських територій (включно з Наддніпрянщиною) в єдиний державний організм.

Можна зробити важливий висновок про те, що політичні партії Західної України першої третини ХХ ст. можуть слугувати взірцем для сучасних партій, особливо це стосується національної ідеї та способів втілення її в життя.

Список використаної літератури

1. Багатопартійна Українська держава на початку ХХ ст. Програмні документи перших українських політичних партій. – К.: Наукова думка, 1992. – 720 с.

2. Гелей С., Рутар С. Політологія: Навч. посібн./ С. Д. Гелей, С. М. Рутар; 4е вид., перероб. і доп. – Львів: Світ, 2001. – 384 с.

3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. [Текст]: навчальний посібник / Ярослав Грицак. – К. : Генеза, 2000. – 360 с.

4. Гунчак Т. Україна, перша половина ХХ ст.: Нарис політичної історії [Текст] / Т. Гунчак. – К. : Либідь, 1993. – 288 с.

5. Гурак І. РУРП (УРП) та українське студентство (1890-1914 рр.) [Текст] / І. Гурак // Галичина [Текст]: всеукраїнський науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. – ПНУ ім. В. Стефаника, 2007. – №12-13. – 2006-2007. – С. 94-102.

6. Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України [Текст]: зі спогадами і життєписами членів Комітету Виконавців Листопадового Чину / гол. ред. С. Головко. – К. : Либідь, 1993. – 408 с.

7. Дорошенко Д. Нарис історії України [Текст] / Дмитро Дорошенко; Т. 2: Від половини ХVІІ століття. – К. : Глобус, 1992. – 349 с.

8. Ідзьо В. Українські січові стрільці в українському державотворенні: [до 100-річчя початку Першої світової війни] [Текст] / В. Ідзьо // Перевал. – 2014. – №3-4. – С. 278–283.

9. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть [Текст] / Г. Касьянов: Соціально-політичний портрет / Ред. О.Н.Вітрученко. – К.: Либідь, 1993. – 176 с.

10. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії [Текст] / М. В. Кугутяк; Ред. Федорчак П.С. – Івано-Франківськ, 1993. – 200 с.

11. Кухта Б. З історії української політичної думки / Б. Л. Кухта. – К., 1994. – 368 с.

12. Левенець Ю. А. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблема становлення та розвитку (друга половина XIX – початок ХХ століття): дис. ... д-ра політ. наук: спец. 23.00.01 Теорія і історія політичної науки / Юрій Анатолійович Левенець. – Львів, 2001. –С. 20.

13. Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ-ХХ ст.) : навчальний посібник для студ. вузів / Я. Й. Малик, Б. Д. Вол, С. Д. Гелей ; за заг. ред.: Я. Й. Малик . – Львів : Світ, 2001 . – 294 с.

14. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А. Г. Слюсаренко, В.І. Гусєв, В. М. Литвин та ін. – 2-ге вид., переробл. і допов. – К.: Вища школа, 2002. – 719 с.

15. Оглоблин О. Проблема схеми історії України ХІХ-ХХ ст.: (до 1917 року) [Текст] / О. Оглоблин; відбиток з “Українського історика” (1971; № 1-2) // Історичні студії: Мюнхен – Нью-Йорк: Українське Історичне Товариство, 1973. – Ч. 10. – 14 с.

16. Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ – початок ХХ століття: зародження, еволюція, діяльність, історична доля. Кінець ХІХ століття – лютий 1917 р. / А. І. Павко; ред.: Б. І. Андрусишин. – К., 1999. – 248 c.

17. Пасічник М. Історія України: державницькі процеси, розвиток культури та політичні перспективи [Текст]: Навч. посібник / Михайло Степанович Пасічник. – Знання, 2006. – 735 с.

18. Політологія [Текст]: підручник /за ред. О.В.Бабкіної, В.П.Горбатенка. [Текст]. – 3-тє вид., перероб., доп. – К. : Академія, 2008. – 568 с.

19. Реєнт О. Перша світова війна ХХ ст. та українське суспільство [Текст] / О. Реєнт // Проблеми історії України ХІХ-початку ХХ ст. [Текст]: збірник наукових робіт. – Ін-т історії України, 2005. – Вип. IX. – С.15-20.

20. Реєнт О. Україна в першій світовій війні: сучасні науково-методологічні акценти [Текст] / О. Реєнт // Terra cossacorum: студії з давньої і нової історії України [Текст]: науковий збірник на пошану доктора історичних наук, професора Валерія Степанкова. – Інститут історії України НАНУ, 2007. – С.528-546.

21. Снайдер Т. Перетворення націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569-1999 / Тімоті Снайдер. – К.: Дух і Лiтера, 2016. – 624 с.

22. Українська державність у ХХ столітті [Текст]: історико-політологічний аналіз [Текст] / О. Дергачов (керівник авт. колективу). – К.: Політична думка, 1996. – 448 с.

23. Український визвольний рух у роки Першої світової війни (1914-1918): [Українські Січові Стрільці] [Текст]// Західно-Українська народна республіка 1918-1923. – Манускрипт-Львів, 2008. – С.82-117.

24. Українські січові стрільці 1914-1920 рр. [Текст] / За ред. Б. Гнаткевича – Львів: Слово, 1991. – 160 с.

25. Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986. – Т.45. – С. 281-285.

26. Яремчук В. Загальна Українська Рада (1915-1916 рр.) як вияв системних дій українських політичних сил Наддніпрянської та Наддністрянської України [Текст] / В. Яремчук // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України [Текст]: зб. наук. праць. – 2009. – Вип.43. – С. 23–41.

27. Яремчук В. Українські партії Західної України на шляху до втілення ідеї національної державності та соборності (1914-1919 рр.) / В.Яремчук [Текст]// Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Ф.Кураса НАН України [Текст]. – ІПіЕНД ім. І.Ф.Кураса НАН України, 2012. – Вип.2(58). – (березень-квітень). – С. 449–476.

28. Левицький Кость, др. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914–1918: З ілюстраціями на підставі споминів і документів. Ч. 1 – Львів: Накладом автора, 1929. – 288 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://chtyvo.org.ua/authors/Levytskyi_Kost/Istoriia_vyzvolnykh_zmahan_halytskykh_ukraintsiv_z_chasu_svitovoi_viiny_19141918/