Політичний лідер: соціально-психологічна парадигма

Тема: Політичний лідер: соціально-психологічна парадигма
Рубрика: Соціальна психологія
Вид: реферат
Мова: українська

Кількість сторінок: 11

Завантажити роботу безкоштовно

В сучасному суспільстві особливої ваги набула проблема особи в політиці. Розглядаючи проблему особи як суб’єкта політики, відомий політолог А. Бондар так диференціював суб’єктів політичного процесу:

- громадяни, які фактично ніякого більш-менш помітного впливу на політику не мають. Таких громадян у кожній країні досить багато, включаючи не лише байдужих до політики, а й взагалі аполітичних;

- громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій, і навіть кількох, однак таких, що недостатньо впливають на політичний процес;

- громадяни, які є членами активно діючих партій, громадських організацій та об’єднань;

- громадський, політичний діяч, діяльність якого в політиці досить помітна і відчутна;

- професійний політик, для якого політична діяльність – це задоволення власних матеріальних потреб, а також духовних, соціальних та інших інтересів;

- політичний лідер як найвища посадова особа у політичному, суспільному житті (президент, прем’єр, спікер та ін.) [3, с.64].

Лідерство – закономірне явище. Там, де формується етнос чи соціум, неодмінно знаходяться лідери. Геродот, Плутарх, Тіт Лівій бачили в героях, монархах творців історії. Великого значення проблемі політичного лідерства надавали Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Тард. Ф. Ніцше намагався довести, що лідером є “надлюдина” – позаморальна особистість, сильна тілом і духом. Г. Тард намагався довести, що основним законом соціального життя є дотримання масами стереотипів поведінки політичного лідера. Випадкового провідника, на думку російського політолога, С. Андрєєва, не буває, оскільки він завжди “дітище свого часу”, своєрідний “відгук на його запит”. Випадковими можуть бути окремі політики, які не заслуговують звання політичного лідера, хоча мають нерідко високі партійні посади [8,с.211].

Лідерство – своєрідна соціально-історична потреба людей в організації своєї діяльності. Існує багато тлумачень цього поняття: “вплив, авторитет, влада і контроль над іншими” (Едінгер); символ спільності й зразок політичної поведінки групи, здатний реалізувати її інтереси з допомогою влади (Амелін, Баталов); набір особистісних соціально-психологічних характеристик лідера (Херман, Дженнінг); “функція певної ситуації” (Рісмен, Фром) [1,с.95]. Політичний лідер – це людина, здатна згуртувати навколо себе багатьох, завоювати у них авторитет, повести за собою. Проблема політичного лідерства постійно хвилює громадськість. Становить інтерес також психологічний аспект цієї проблеми. Одним із засновників політико-психологічного підходу до вивчення проблеми лідерства вважають американського вченого Г. Лассуела, який, як відомо, разом з Ч. Мерріамом, Б. Скіннером, У. Уайтом представляє так звану чиказьку психологічну школу політики. Представники цієї школи виконали багато досліджень, присвячених особливо відносинам лідера з оточенням. Досить відомою є франкфуртська школа (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм, Х. Арендт). Вони розглядали питання лідерства у тоталітарних та посттоталітарних країнах [3, с.65-66]. У російській психології теж з’явились дослідження з даної проблематики, зокрема, запропоновано психологічну типологію лідерства, а також наступні ознаки для його класифікації: історизм – тип лідерства залежить від характеру епохи; масштабність – лідери загальнонаціональні, регіональні, певного класу, групи; класовість – інтереси якого класу, групи захищає лідер; ставлення до існуючого устрою, організації – “функціональний”, “стабілізуючий”, “дисфункціональний”; здатність до лідерства – перетворення лідера завдяки власним якостям або через обставини; ініціативність – здатність продовжувати розпочату справу [3,с.66].

Статус політичного лідера, як і лідера загалом, можна розглядати з різних поглядів: функціонально-рольового (ідеться про певний статус, що його завоював будь-який член групи, колективу); професійного (у цьому разі має значення місце лідера серед інших у професійній ієрархії стосовно конкретної предметної діяльності); морально-етичного (такий статус пов’язаний з характером оцінки колективом особистісних людських морально-етичних якостей лідера); самооцінного (цей статус досить своєрідний, оскільки оцінка оточення лідера часто на збігається з його самооцінкою або навіть принципово відрізняється від неї) [3, с.66-67].

Слід зауважити, що лідерство і керівництво, які за змістом близькі, все ж є різними поняттями. Лідер регулює між особистісні відносини, а керівник – офіційні. Якщо лідером стають стихійно, то керівника найчастіше призначають або вибирають. Керівництво стабільніше, ніж лідерство. У лідера сфера діяльності вужча, ніж у керівника [3, с.75]. Хоча нерідко лідери завдяки своїй харизмі можуть стати керівниками, а проте частіше лідери і керівники повинні шукати компроміси у своїй діяльності. У західній науці виокремлюють такі відмінні ознаки лідерів і керівників:

- керівник – високоосвічений спеціаліст з великим досвідом, постійно підвищує свій професійний і науковий рівень, а лідер менше спирається на систему та управлінські методи;

- керівники добре розуміють особливості системи з її правилами і процедурами, лідер вважає, що простота – головний принцип розвитку;

- керівники є прихильниками кількісних, а не якісних показників, лідери часто непередбачувані, винахідливі;

- керівник шукає сумлінних виконавців, а лідер – однодумців;

- керівники часто конфліктують з підлеглими, а лідери мають повагу і авторитет [6, с.179].

Тому важливо виокремити функції саме політичного лідера: діагностична (аналітична); розробка програми діяльності; мобілізаційна (забезпечення підтримки курсу широкими прошарками населення); комунікативна (спрямована на зміцнення каналів політичного зв’язку з метою запобігання відчуженості громадян від влади); інноваційна (можливість лідера генерувати нові ідеї та домагатися їхнього справдження в житті); інтегративна (узгодження й об’єднання різних груп інтересів на засаді загальної системи цінностей); орієнтаційна (досягнення цілісності й гармонії соціальних інтересів); інструменталістська (прийняття політичних рішень для здійснення свого курсу); функція соціального арбітражу й патронажу, пов’язана з захистом прав та свобод громадян, забезпечення законності порядку; функція легітимації політичного режиму характерна для тоталітарних та авторитарних систем [5, с.105].

Природа політичного лідерства достатньо складна і не піддається однозначній інтерпретації. В соціальній психології розрізняються різні напрями аналізу особистості лідера: диференційно-психологічний – передбачає визнання типів вищої нервової діяльності і також індивідуальних особливостей особи. Одним із узагальнюючих показників диференціації є темперамент, в якому особливо психологів цікавить ритм, темп, інтенсивність психічних процесів у окремих лідерів. За К. Юнгом людей поділяють на екстровертів та інтровертів. Екстраверсія характеризується інтересом до зовнішніх об’єктів, чуйністю, готовністю сприймати зовнішні події, бажанням впливати і знаходитися під впливом подій, вступати у взаємодію з зовнішнім світом, здатністю заводити багато друзів і знайомих без особливого вибору, сильним нахилом демонструвати себе самого. Совість, сумління залежать від суспільної думки, він завжди готовий поділитися з іншими, приділяє увагу конкретним об’єктам – грошам, речам, людям, зорієнтований на використання чужого досвіду, менше прислухається до несвідомих мотивів. Політик-інтроверт песимістично настроєний щодо суспільства, схильний до нав’язування своєї системи цінностей, власного досвіду. Суть онтогенетичного аналізу лідерства полягає у вивченні процесу формування лідера від дитячих років до зрілого віку. З. Фройд вважав, що в основі лідерства лежить певне лібідо – здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно проявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого, ніж має чи може. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені відносини між ним та масою, бути здатним стримувати агресивні настрої останньої [7, с.214].

Адлер розглядав прагнення до вищості, першості у всьому як головний мотив діяльності людини, він стверджував, що прагнення вверх і вперед є універсальним за природою і притаманним всім нормальним людям. Це прагнення має деструктивне і конструктивне значення. Деструктивне у людей зі слабкими здібностями до адаптації, вони воюють за лідерство. Конструктивне значення спирається на компроміс. К. Юнг створив власну концепцію лідерства, в якій розглядав лібідо як творчу життєву енергію, яка сприяє постійному зростанню індивіда. Юнг розглядав розвиток особистості як динамічний процес, що проходить протягом всього життя людини; стверджував, що у політичних лідерів є підвищена чутливість щодо сприйняття колективного несвідомого. Вони здатні не лише усвідомлювати пройдений шлях, а й інтуїтивно визначати можливі шляхи в майбутньому.

Представники напряму загально-психологічного аналізу особистості лідера роблять акцент на змінах типології людини, що проходять протягом в процесі всього життя людини, вивчають культурні та історичні чинники, які впливають на структуру особистості. Ерік Еріксон сформулював теорію 8 вікових періодів розвитку людини. Особливо важливим для політичного лідера є 5 період – підлітковий, коли формується самоідентичність. Якщо підліткова криза проходить вдало, то це почуття формується, якщо – ні, то виникає плутана само ідентичність, яка пов’язана з невпевненістю і сумнівами у собі.

Маслоу був прихильником гуманістичного напряму. Він вважав, що кожна людина здатна до самовдосконалення. Створив теорію “самоактуалізації особистості”, за якою всі прагнення людини є вродженими, але мають свою ієрархію. Внизу – фізіологічні потреби, вище – потреби безпеки, ще вище – любові, далі – самоповаги й компетентності, найвище – самоактуалізації. Власне, у політичні лідери просуваються у своїх потребах до найвищого ступеня.

Існують різні теорії, які пояснюють природу політичного лідерства.

Згідно з теорією рис (Е. Богардус), природа лідерства пояснюється видатними якостями окремих особистостей. Прихильники цієї концепції серед рис, властивих лідерові, називають розум, тверду волю, цілеспрямованість, організаторські можливості, компетентність. Різновидом цієї теорії є факторно-аналітична концепція. Ситуаційна концепція (Р. Стогділл, Т. Хілтон) відстоює ідею залежності лідерства від певних соціальних умов. Теорія конституентів (Ф. Стенфорд) розглядає лідерство як особливе відношення між лідером та конституентами, тобто активістами, послідовниками та виборцями, що підтримують даного лідера і справляють на нього вплив. Інтегративна теорія лідерства враховує основні боки лідерства: аналіз особистості лідера, його походження, процес соціалізації, способи висування; завдання, що він має виконувати; характеристики його послідовників, систему взаємовідносин між лідером та послідовниками; умови лідерства, результат взаємодії між лідером і послідовниками в певних ситуаціях [5, с.104-105].

Існують різні класифікації лідерів. Поширеною є типологія лідерства, запропонована М. Вебером. У залежності від способу легітимації влади він виділив три основних типи лідерства: традиційне, харизматичне, раціонально-легальне. Авторитет традиційних лідерів ґрунтується на вірі в традиції, звичаї. Право на панування лідер успадковує. Харизматичне лідерство засноване на вірі у виняткові, видатні якості керманича. Раціонально-легальне лідерство характеризується вірою в правомірність порядку обрання лідера за допомогою розроблених процедур та формальних правил. Влада такого лідера ґрунтується на праві.

М. Дж. Херманн запропонувала чотири збірних образи лідера: прапороносець характеризується принадністю, власним баченням дійсності, спроможністю захопити, зачарувати маси. Лідер-служитель є виразником інтересів своїх послідовників, у своїй діяльності він орієнтується переважно на їхню думку. Лідер-торговець має уміння привабливо донести свою програму до виборців, “продати її”. Лідер-пожежник відрізняється спроможністю швидко вирішувати виникаючі перед суспільством складні проблеми.

У залежності від характеру мети та впливу, що робиться лідером на суспільство, Р. Такер виділяв три типи політичних лідерів: консерватори (орієнтуються на зберігання суспільства в незмінному вигляді); реформатори (прагнуть до перетворення суспільства за допомогою реформ); революціонери ставлять за мету перехід до принципово нової суспільної системи [5,с.106].

Російський соціальний психолог Б. Паригін подає свою типологізацію лідерства з урахуванням трьох складових: змісту, стилю, характеру лідера. За змістом діяльності виділяються: лідери-натхненники, лідери-виконавці, лідер-натхненник і виконавець водночас. За стилем керівництва: авторитарний, демократичний, такий, що поєднує ці два стилі. За характером діяльності: універсальний, ситуативний [3, с.67].

З огляду на психологічні риси й типи поведінки лідери поділяються на 1) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог, лідер-прагматик); 2) відносно своїх прихильників (лідер-харизматик – формує волю виборців і лідер-прагматик – виражає волю виборців); 3) стосовно супротивників (лідер-угодовець – залагоджує конфлікти; лідер-фанатик – хоче знищити супротивників); 4) за способом оцінки здібностей – відкритий лідер та лідер-догматик (Є. Вятр) [7, с.215].

Лідери також бувають: правлячі й опозиційні; формальні і неформальні: “супермени” (ті, що ламають усталені порядки), “герої” (ті, хто присвячує життя великим і благородним цілям), “принци” (такі, що прагнуть панувати над іншими) (Дженнінгс); кризові й рутинні: “лідери мимоволі”, “лідери зверху”, “лідери на підставі вибору й довіри”, “політичні кар’єристи”, “лідери на віру”, “лжелідери” (Тихомиров); великі й малі; пролетарські, буржуазні й дрібнобуржуазні (марксизм); “бюрократ-політики”, “флюгер-політики”, “інфант-політики”, “авантюр-політики” (Курашвілі); загальнонаціональні, регіональні [8, с.257].

Типологія потенціального впливу лідерів за Ж. Блонделем: збереження існуючого стану (“рятівники” – Черчілль, де Голль; “заспокоювачі” – Ейзенхауер, Брежнєв; менеджери – міністри, які виконують щоденні справи); помірковані зміни (патерналісти-популісти – Бісмарк, Сталін; “переглядачі” – Рейган, Тетчер; покращувачі – міністри, які займаються модифікацією одного аспекту політики); широкомасштабні зміни (ідеологи – Мао, Гітлер; реформісти – Рузвельт, новатори – зачинателі нової політики, наприклад, земельної чи податкової реформи).

Загалом, за критерієм прагнення до влади виділяють авторитарних і демократичних лідерів. За джерелами керівництва виділяються лідери, які керуються в політиці суто внутрішніми чинниками (власний талант, знання) і ті, що відають перевагу зовнішнім факторам (зовнішні обставини, ситуації, події) [3, с.68].

За функціями у політичній системі, які виконує політичний лідер, зокрема, політолог Г. Лассуел виокремив три типи лідерів: адміністратор (приймає політичні рішення); агітатор (завойовує авторитет); теоретик (розробляє програми, проекти, але не займається практичною політикою) [2, с.257].

За політичною активністю виділяють правоносіїв (вони активні й готові багато зробити, щоб залишитись в центрі політичних подій); пробивних лідерів, які можуть багато зробити, однак досягнутий результат їх не задовільняє. М. Херманн розглядає лідерство з позиції функції, яку має виконувати конкретний лідер у суспільстві: лідер-вождь (сильна особистість, для якої характерне особисте бачення дійсності і її перспектив); лідер-комівояжер (керується бажаннями і потребами маси); лідер-маріонетка (діє не самостійно, а від імені і за допомогою групи, яка його висунула і підтримує); лідер-пожежник (оперативно реагує на зміни обставин і потреби громадян, вирішуючи наболілі проблеми). За ставленням до власної компетенції вирізняють лідерів-новаторів, консерваторів, координаторів, владарів, адміністраторів, бюрократів [3, с.72].

Слід зауважити, що в чистому вигляді політичних лідерів практично не буває. Портрет будь-якого лідера з часом “ретушується”, від нього відкидається все, що невигідне. Так, не можна стверджувати, що такі політичні лідери, як М. Робесп’єр, В. Ленін, А. Гітлер, У. Черчілль, Й. Сталін чи інші своїм надавторитетом і популярністю завдячують лише вродженим, природним якостям. Крім таких якостей потрібні і зусилля пропаганди, і активно сформована громадська думка та інше.

Можна назвати найтиповіші риси політичного лідера: акумулятивність (вираження інтересів широких мас); компетентність; наявність чіткої політичної програми; інноваційність (здатність продукувати нові ідеї); велика популярність; політична гнучкість, динамізм; політична воля, вміння і здатність брати на себе відповідальність; гострий розум, політична інтуїція; організаційні здібності; мова політичного лідера; володіння політичними технологіями; привабливість лідера (імідж). Політик повинен уміти подобатися, або мати свій “шарм”. Свого часу такими політиками були Р. Кеннеді, М. Тетчер, М. Горбачов, Б. Єльцин, Л. Кравчук та ін. У формуванні їхнього іміджу важливу роль відіграли мас-медіа. Але нерідко образ, який показано по телебаченню чи описано в газетах, не збігається зі справжньою сутністю політика, інколи є прямо протилежним їй, тому звичайні громадяни ризикують повірити лідеру, яка цього, м’яко кажучи, на це не заслуговує [4, с.18]. Ще одна риса – популізм. Вона не є негативною, оскільки “робота на публіку” притаманна всім політичним лідерам і не є шкідливою, але шкода, коли потім такий популізм не підкріплюється конкретикою політичної, суспільно корисної діяльності.

Також лідер загальнодержавного масштабу повинен уміти бачити, виокремлювати проблему і генерувати ідеї, розробляти політичні завдання загальнонаціонального характеру; бути готовим бачити і вирішувати ту чи іншу проблему з урахуванням як історичного досвіду, практики, так і особливостей реального історичного часу; уміти генерувати ідеї, розробляти програми не лише на загальнонаціональному рівні, а й у разі потреби узгоджувати інтереси багатьох суб’єктів політичного процесу; уміти вселяти віру, оптимізм у весь народ, націю, великі соціальні групи; політичне уявлення. Остання риса притаманна політикам неординарним, високого рівня. Це рідкісна якість. Треба було бути Мойсеєм, щоб передбачити “землю обітовану”, Ш. де Голлем, щоб уявити собі майбутню велику Францію і спрямувати свою політичну діяльність на досягнення такої мети. Але політична уява В. Леніна, А. Гітлера спричинила надзвичайно тяжкі наслідки для людства. Тому політичне уявлення пов’язане зі значним ризиком, що потребує від політика великої мужності, сміливості, відповідальності [3, с.74-75].

Якщо розглядати проблему лідерства в Україні, то варто наголосити, що лідерством сьогодні певною мірою компенсується брак усталених договірних норм, законодавчої бази, які б були визнані й прийняті до фактично обов’язкового виконання. Також проблемою є те, що в Україні мало жінок-політиків. Не всі політичні лідери є новаторами, мають зрозумілу програму діяльності і стратегію. Сучасна Україна потребує справді демократичних лідерів, які б мали почуття національної самосвідомості і гордості, відчуття єдності з народом, а свої політичні програми втілювали в життя [3, с.76-77].

Отже, проблема політичного лідерства є актуальною на сьогодні як в науці, так і в суспільстві. Політична психологія дає відповідь на питання, що таке лідерство, розглядає процес формування лідера, фактори, які на це впливають, пояснює різні типи лідерів, визначає їхні риси. Природа політичного лідерства є надзвичайно багатоманітною і неоднорідною, тому однозначних відповідей на дані питання немає. Лідерство аналізується представниками багатьох напрямів, створено різні теорії, які пояснюють, хто такий лідер і які  функції він виконує в суспільстві, існує чимало типологій лідерства, а проте інститут лідерства потребує свого постійного дослідження, оскільки суспільні умови змінюються і перед політичними лідерами виникають все нові завдання, які вони покликані розв’язувати.

 

Список використаної літератури

1. Алифанов С. Основные направления анализа лидерства // Вопросы психологии. – 1991. – №3. – с. 90-98.

2. Гелей С., Рутар С. Політологія: навч. посібник. – Львів, 2001. – 384 с.

3. Головатий М. Політична психологія: навч. посібник. – К., 2001. – 136 с.

4. Кошмаров А., Матвеева Л. К проблеме восприятия телевизионного образа политического лидера // Вестник МГУ: психология. – 2003. – №4. – с.15-29.

5. Матвєєв С. Політична психологія. – К., 2003. – 215 с.

6. Орбан-Лембрик Л. Психологія управління. – Івано-Франківськ, 2001. – 567 с.

7. Політологія / За ред. О. Бабкіної, В. Горбатенка. – К., 1998. – 368 с.

8. Політологія: підручник / За ред. І. Дзюбка, К. Левківського. – К., 2004. – 415 с.