Комічне, його роль та засоби зображення у романі ''Собор Паризької Богоматері" Віктора Гюго

Тема: Комічне, його роль та засоби зображення у романі ''Собор Паризької Богоматері" Віктора Гюго
Рубрика: Філологія, зарубіжна література
Вид: курсова, навчальний матеріал
Мова: українська
Кількість сторінок: 30
Ціна: 100 грн.

Замовити повний варіант роботи

Без “Cобору Паризької Богоматері” неможливо уявити собі духовну історію людства. Гюго створив фантастично прекрасний роман завдяки невичерпній уяві, найрізкішим контрастам. Він широко використовував гротескні образи, різноманітні художні засоби комічного, застосування та роль яких у творі потребує детального вивчення, оскільки комплексного дослідження використання комічного у романі створено не було.

Словник за редакцією В. М. Лесина та О. С. Пулинця подає наступне визначення комічного: (від гр. komikos – веселий, смішний) – одна з естетичних категорій: комічними називаємо ті явища суспільного життя та образи мистецтва, які викликають сміх. Комічне існує об’єктивно в житті, і його відображенням є комічне в мистецтві. Комічне, за твердженням авторів, - обов’язково смішне, але не все те, що смішне, можна назвати комічним. Існує порожній сміх. Комічне завжди змістовне, соціально забарвлене, воно ґрунтується на тих смішних явищах, які мають громадське значення. В основі комічного лежить суперечність між новим і старим, між тим, що народжується, і тим, що відходить у минуле, відмирає

існують різні підходи у класифікації форм комічного. Першим є використання значної кількості термінів для характеристики комічного, другим – виділення головних форм комічного в залежності від сфери застосування; третій підхід полягає в структурі комічного чи в способі його створення. Існує ще ряд інших класифікацій.

Основними ж формами комічного, що склалися в історичному досвіді реагування людства на негативні явища дійсності, є: сарказм, сатира, іронія, гумор, жарт. Вони є градацією здатності сміхової реакції на негативні явища.

Роман “Собор Паризької Богоматері” – це шедевр романтичного твору світової літератури. Роман був написаний Віктором Гюго під час Липневої революції, опублікований у 1831 році . Історичні події не могли не вплинути на світогляд митця. Звертаючись до історії, письменник не ставив перед собою цілі вивчити історичні процеси, їх закономірність, він створив історичне тло подій, які відбуваються у романі.

Першим комічним персонажем, з яким зустрічається читач, є поет Гренгуар. Поет Гренгуар змальований у романі з іронією та скептицизмом: “наш поет мав надто багато здорового глузду й надто зношену одежину…” . Його любов-зачарування Есмеральдою теж є досить смішною. Серед дійових осіб твору вимальовуються також інші комічні постаті, які відіграють свою особливу роль у романі. Вони повинні донести до читача думку автора про існуючу систему влади в державі. Так, одним з таких персонажів є також Жеан Фролло, який є рідним братом Клода Фролло, але виховується вулицею, засвоюючи уподобання юрби. Разом з іншими він регоче, побачивши “маску” Квазімодо, знущається з нього під час його покарання; висміює теж глухого суддю й обіцяє йому, що засуджує “гультіпак” за гру в кості, теж “грати вдень, грати вночі, жити граючи, вмерти граючи, програвши останню сорочку, поставити на карту й свою душу!” . Жеан, дійсно, так і гине, граючи і борючись проти королівської влади.

Скептицизм Гренгуара чи самоіронія Жеана співзвучніші ХІХ століттю, ніж Середньовіччю, що й дозволяє авторові вкладати в їхні оцінки подій близькі його власній позиції судження. Проте все ж ці судження залишаються історично обумовленими, і переважно подаються автором в іронічному ключі.

Окремо постає перед читачем постать короля, якого В. Гюго зображає як блазня (під маскою кума Туранжо).

У романі Віктора Гюго чітко присутній такий вид комізму як народна сміхова культура. Це поняття втілене в образі юрби, створеного автором. Людські маси – це четвертий тип героїв у творі (поряд з головними персонажами, Собором Паризької Богоматері та самим автором) – святковий натовп середньовічного Парижа, мешканців королівства Арго, юрми цікавих, спостерігачів та ін. Його функція полягає в тому, щоб означити місце комічного у житті народу, стати виявом внутрішнього опору владній силі та примусу.

В. Гюго використовує у романі також такі художні засоби втілення комічного як іронію та сатиру, зокрема, його різновиди – сарказм та відповідно, інвективу. Так, у романі присутній подвійний смисл сказаного, удаване схвалення чи засудження осіб чи явищ з метою досягти протилежного ефекту. У творі присутня романтична іронія у формі скептицизму, а також сарказм.

За допомогою сатиричних прийомів Гюго засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку, потребу пошуку нової системи цінностей.

Опис подій у романі В. Гюго дуже емоційний та динамічний. Такий ефект досягається за рахунок використання широкого кола експресивів, системи повторів, образних паралелей та узагальнень, гіперболізації, великої кількості метафор, порівнянь, епітетів. Іронія та сарказм Гюго зображають своєрідність колориту історичної епохи. Сміх у Гюго передусім покликаний лікувати від зобобонів, від самозакоханості, від невігластва, а також від суспільної несправедливості, покликаний також розкрити головні теми твору (такі як боротьба добра і зла, боротьба народу проти існуючої системи влади, історія суспільства). Гюго висміює у романі жорстокість законів доби Середньовіччя, тим самим засуджуючи їх, і закликаючи до пошуку нових ідеалів та моральних цінностей.

Художній світ роману, на думку дослідниці поетики мовлення Гюго у романі “Собор Паризької Богоматері” Н. Постової, тісно пов’язаний з постаттю автора у ньому, який широко включає до тексту коло власних студій, він – поет створеного ним художнього всесвіту. Не зважаючи на величезну кількість поглядів та думок щодо роману, його героїв, символу самого Собору, описаного автором, як справедливо зауважила Н. Є. Повшедна, роман був, є і залишається вічною загадкою для людського розуму.Гюго створив універсальні образи, за якими стоїть певна філософська проблема, яка віками не втрачає своєї актуальності.

Отже, роль засобів комічного у романі полягає, насамперед, у можливості приховано висміяти чиновницьку систему та систему судочинства Франції, безмежну владу короля (так в історичному романі роль короля показана епізодично – король Луї ХІ з’являється наприкінці роману). Комічне є стартом до переходу у трагічне, складовою антитези, якою фактично, є весь роман В. Гюго. Найголовнішим засобом творення комічного у романі є гротеск та антитеза, яка лежить в основі всього твору.