Історія конституційного процесу в Україні

Конституція України

Тема: Історія конституційного процесу в Україні
Рубрика: Історія України, Правознавство
Вид: стаття, реферат, навчальний матеріал
Мова: українська

Конституція – явище історичне: вона постійно розвивається і вдосконалюється, її сутність не може розглядатися як щось застигле і незмінне. І це не випадково: історія засвідчує, що застиглість – це деградація і смерть інститутів суспільства. Ось чому зміна й оновлюваність суспільства – неодмінна умова нормального його функціонування і розвитку. Україна – держава з великою традицією державотворення. До головних пам’яток правової культури України належить “Руська Правда”, яку певною мірою можна назвати основним законом українського середньовіччя. Прийнята в ХІ ст. за часів великого князя київського Ярослава Мудрого, збірка законів регулювала суспільне життя і заклала правові підвалини українського державотворення. Продовжили законотворчий процес на українських землях литовські статути XVI століття, які ґрунтувалися на “Руській Правді”, являючи собою класичний кодекс феодального права; а також березневі статті Б. Хмельницького, що стали правовою основою існування Гетьманщини – української держави часів переходу від Середньовіччя до Нового часу. Визначною пам’яткою правової культури не лише України, а й цілої Європи стала Конституція Пилипа Орлика. Ідеї, закладені в ній, – поділ влади, суверенітет народу – випередили час на декілька десятків років.

ЗМІСТ

Розділ І. Конституція Пилипа Орлика як вияв нової демократичної думки української еліти 

                поч. XVIII ст.
Розділ ІІ. Конституційний устрій Української держави 1917–1920 рр.
Розділ ІІІ. Конституційні декларації в часи Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Розділ IV. Конституція України: історія створення, основні положення та реалії сьогодення
Висновки. 
Список використаної літератури.

Вступ

Україна – держава з великою традицією державотворення. До головних пам’яток правової культури України належить “Руська Правда”, яку певною мірою можна назвати основним законом українського середньовіччя. Прийнята в ХІ ст. за часів великого князя київського Ярослава Мудрого, збірка законів регулювала суспільне життя і заклала правові підвалини українського державотворення. Продовжили законотворчий процес на українських землях литовські статути XVI століття, які ґрунтувалися на “Руській Правді”, являючи собою класичний кодекс феодального права; а також березневі статті Б. Хмельницького, що стали правовою основою існування Гетьманщини – української держави часів переходу від Середньовіччя до Нового часу. Визначною пам’яткою правової культури не лише України, а й цілої Європи стала Конституція Пилипа Орлика. Ідеї, закладені в ній, – поділ влади, суверенітет народу – випередили час на декілька десятків років.

Цінним кодексом XVIII століття є “Права, за якими судиться малоросійський народ”. Наступним етапом у творенні законодавчої бази стали універсали Центральної Ради та Конституція УНР, конституційні акти Гетьманату, Директорії та ЗУНР. Вони заклали основи існування модерної української держави початку ХХ століття.

Конституція, у сучасному розумінні значення даного поняття, регулювала також відносини українського радянського суспільства. Положення чотирьох конституцій, які були прийняті за всю історію існування СРСР і продубльовані українською партійною верхівкою, вважались одними з найдемократичніших в цілому світі, незважаючи на проголошену керівну роль Комуністичної партії, адже визначали всі права та свободи радянської людини, а в державному устрої – право кожної республіки на самовизначення. Проте основний закон держави залишився декларацією.

Глибокі зміни в устрої України в 1991 році, проголошення акту про незалежність показали необхідність існування нової Конституції України, яка й була прийнята 28 червня 1996 року. Хоча Основний Закон України має найвищу юридичну силу, та на сьогодні до нього прийнято численні поправки. Реалії сьогодення вимагають прийняття нової Конституції України.

Дослідження історії української конституції важливе на даний час не лише для пізнання витоків української юридичної думки. Особливої актуальності йому надають задекларовані в усіх конституційних документах положення про незалежність і суверенітет Української держави, що свідчить про існування давніх традицій в конституційному процесі в Україні.

Метою дослідження є розкрити особливості першої української Конституції, створеної Пилипом Орликом, проаналізувати основні положення Конституції УНР, Конституції УРСР, а також незалежної України, зробити певні висновки з досліджуваної проблематики.

Розділ І. Конституція Пилипа Орлика як вияв нової демократичної думки 

української еліти поч. XVIII ст.

Протягом ХІ-ХІІІ століть українська державність розвивалася переважно в контексті становлення державних форм правління тогочасних європейських держав. Занепад Київської Русі, пов’язаний передовсім із наслідками нашестя татаро-монгольського іга, зупинив процес творення власної державної організації українського народу, і відповідно творення її законів. Відновлення української держави припадає на часи існування Гетьманщини (ХVII-XVIII ст.) [2, c. 282].

4 липня 1776 року в США була схвалена Декларація незалежності, в якій йшлося про те, що кожен народ має право жити вільно і створювати для себе такі умови життя, щоб забезпечити своє майбутнє існування.

А що ж український народ: чи відстав він історично від американського в обстоюванні своєї суверенності?

Головною метою Гетьманської України було визволити Україну з-під влади Москви. Саме в цьому плані найпоказовішим документом є конституція гетьмана Пилипа Орлика, в якій чітко було показано, що Українська держава є і має бути вільною [6, с. 7-8].

Пилип Орлик був одним із найближчих соратників Івана Мазепи і мав славу людини з непереможним козацьким духом і нездоланним прагненням до утвердження незалежності України. Він народився в селі Косуть у Литві в шляхетській родині чесько-литовсько-польського походження. Його батько загинув у битві 1673 року під Хотином, коли Пилип був іще немовлям. Освіту Пилип Орлик отримав у Києво-Могилянському колегіумі. Працював писарем у канцелярії київського митрополита. Згодом перебував на різних посадах у Генеральній військовій канцелярії.

Ідея незалежності України, зароджена в широких верствах козацтва і сформульована Іваном Мазепою, глибоко запала в душу Пилипа Орлика. Коли він став генеральним писарем Лівобережної України-Гетьманщини, то одразу почав підтримувати гетьмана Івана Мазепу в його намаганні створити широку спілку за участю східноєвропейських держав та Швеції, щоб відійти від влади російських царів. Та їхнім намірам не судилося збутися. Після поразки у Полтавській битві в 1709 році та смерті Мазепи Орлик стає гетьманом Війська Запорозького, але свою діяльність він проводив в еміграції [9, с. 36-37].

Слід зауважити, що після Полтавської битви Мазепи відступив до Молдови, до м. Бендери. За ним пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Цю групу людей історики назвали “мазепинцями”. Вони були першою українською політичною еміграцією. Сам Пилип Орлик став гетьманом у вигнанні в 1710 році [14, с. 151] і уклав проект конституції, повна назва якої звучала так: “Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького, укладені між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних зборах встановленою присягою названим Ясновельможним Гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах [6, с. 3].

Конституція складалася з преамбули (вступу) та 16 статей, підтверджував Конституцію король Швеції Карл ХІІ. У ній були сформульовані головні принципи побудови держави: визволення України від чужого панування; принцип поділу влади на законодавчу (Рада), гетьманську та судову (Генеральний суд, мав діяти незалежно та приймати рішення на основі закону). В статтях Конституції визначався статус міст України, а також права та обов’язки всіх прошарків українського суспільства [6, с. 31-46].

Так, документ починався з урочистої декларації, що “Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування” [6, с. 32]. Також у преамбулі автор подавав коротку історію козацтва, виводячи його коріння від Хозарського каганату. Тут Пилип Орлик витворив історико-політичний міф про те, що першим прийняв християнство правитель хозарів-козаків. У такий спосіб документ заклав історичну перевагу Української держави, першість у ній віддавалася козакам.

У першій статті розглянуто питання віри, заявлено православ’я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Другий параграф чітко означив кордони держави, а гетьман зобов’язувався оберігати територіальну цілісність країни.

Принциповий характер мала шоста стаття, оскільки саме тут закріплювався поділ влади на три гілки, в дев’ятій статті йшлося про державну скарбницю. Наступні параграфи визначали розміри податків і робіт, які накладалися на козаків та посполитих людей, повинна була також бути проведена ревізія державних земель, якими користувалася старшина [10, c. 78].

Аналізуючи Конституцію Пилипа Орлика, слід наголосити, що значення цього історичного документа важко переоцінити. Адже це перша демократична конституція не лише України, а й усієї Європи. Її уроки, безумовно, важливі і для сьогодення України, коли йдеться про реалізацію суперечливої конституційної реформи. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у свій час, аби українське питання стало частково загальноєвропейським. Конституція 1710 року – визначний документ, візитна картка України, у якій знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації. У ній відбилися суперечності між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; суперечності, які на початку XVIII ст. розділили Європу на ворожі табори і якими жила того часу Україна. Бо саме через територію української держава пролягала невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності і намаганням наших сусідів загнати в ясир і уярмити, пролягали кордони між християнським і мусульманським світом [16, с. 8].

Автори Конституції намагалися в цьому документі окреслити майбутнє українське суспільство – вільне та незалежне. Ці ідеї стали доказом високого рівня самосвідомості нації, творчого рівня, а також політичної культури. Українська еліта почала мислити по-новому, усвідомила, що вона діє не лише для себе, а для свого народу, а також для майбутніх поколінь. Цей Закон був загально-державницьким політичним актом. Як говорив сам Пилип Орлик: “Над цим ми працювали більше місяця. Мої посланці їздили і приїжджали два рази в Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України...”

Текст Конституції дійшов до наших днів у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версія є повнішою, оскільки в ній викладені легенди про походження різних народів, а також описана та сваволя, яку нерідко чинила сама українська старшина відносно до українських селян. Мабуть, Конституція латинською мовою призначалася для європейських країн.

Визначальною рисою Орликової Конституції є пункти про обмеження влади гетьмана на користь старшинської Ради. Важливою особливістю, котра відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і, наприклад, царем чи королем, під протекторатом яких могла б бути Гетьманщина, а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу [15, c. 7].

Гетьман Пилип Орлик та козацька старшина складали свою Конституцію з цілковитою певністю у швидкому поверненні на Батьківщину, де вона повинна була набути юридичної сили для всієї України. Тому в момент її укладення вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли вже було зрозуміло, що повернутися в Україну її укладачі не зможуть. Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам’ятка, своєрідна юридична платформа “мазепинського руху” і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обґрунтовує можливість існування парламентської демократичної республіки [14, c. 51-59].

Конституцію Гетьманської України одразу після її прийняття визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю та високим правовим рівнем. Учені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції XVIII ст. [11, с. 11], а також Декларацію незалежності США другої половини XVIII ст.

Слід зазначити, що дослідники української історії, відомі вчені по-різному сприймали документ, створений Пилипом Орликом та його оточенням. Зокрема, видатний історик І. Крип’якевич негативно відгукувався про цей акт, оскільки вважав, що в тих умовах, в яких перебувала Україна, обмежувати владу гетьмана було неприпустимо. Відомий український історик Д. Дорошенко, навпаки, високо оцінив створення такого документа. Він писав “Це мала бути конституція тої самостійної української держави, за яку боровся Орлик та його однодумці... Взагалі ціла конституція перейнята дуже ліберальним і демократичним духом, що ставить її в ряди найінтересніших пам’яток політичної думки того часу в цілій Європі” [3, с. 155-156].

Але з іншого боку, українська політична незалежницька думка, республіканський устрій Гетьманщини ще задовго до хвилі буржуазно-демократичних революцій у Європі засвідчують також те, що український народ впродовж багатьох століть, на відміну від інших народів Європи, не міг здобути і утвердити свою суверенність [6, с. 9].

Створивши Основний Закон Гетьманської України, Пилип Орлик та його оточення зробили все можливе, щоб Конституція могла реально діяти в Україні. Так, ще навесні 1711 року, заручившись підтримкою кримського хана, Орлик із організованою ним 18-тисячною армією вирушив на Правобережну Україну. Українські міста здавалися без бою, населення підтримало прагнення гетьмана і визнало його державним керівником. Але його успіхи швидко закінчилися. Війну проти Орлика розпочав гетьман І. Скоропадський. Пилип Орлик не мав добре організованого війська та доброї артилерії. Союзники Орлика – татари почали спустошувати землі, забирати ясир, тому військові загони гетьмана повернулися до свої вихідних позицій.

Влітку 1711 р. наступ на турків розпочав цар Петро І. Проте на р. Прут його оточила турецька армія. Пилип Орлик сподівався, що в цій ситуації можливим стане договір на вигідних для України умовах, проте цар зумів відкупитися від турків і звільнитися з полону. Згідно умов Прутського мирного договору за Москвою залишалася Лівобережна Україна, а на Правобережжя свої претензії заявила Польща. В кінці 1712 року Пилип Орлик знову спробував захопити Правобережжя, але його військові загони були розбиті поляками [2, с. 358].

Після цих подій Пилип Орлик ще більше тридцяти років провів в еміграції, він намагався розпалювати суперечки між Туреччиною та Росією, щоб звільнити українські землі. Жив то в Швеції, то в Туреччині, використовував кожен конфлікт, щоб поставити на порядок дня українське питання, проте це не вдалося, бо ні Швеція, ні Польща, ні Туреччина не мали змоги вести військові дії, а Росія стала могутньою державою. Заради відновлення самостійної Української держави він шукав підтримки в Австрії, Англії, Ватикані, Голландії, Данії, Пруссії, Франції. Також Пилип Орлик був автором численних маніфестів, таких як “Покірний меморіал Запорозького Війська”, “Вивід прав України”, “Маніфест до європейських урядів” та ін. [8, с. 36]

Таким чином, Конституція Пилипа Орлика була першою справді європейською Конституцію. Головною її ідеєю стало існування вільної незалежної України. Даний документ містив багато цікавих і передових думок, знаходився на рівні найкращих досягнень тогочасного права. Конституція значно випередила свій час, а також засвідчила глибоко демократичні засади кабінету Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Розділ ІІ. Конституційний устрій Української держави

1917–1920 рр.

Після занепаду Української держави козацької доби, державне існування України стало історичним фактом в часи Центральної Ради. Його було зафіксовано в писаній формі в чотирьох її універсалах (1917-1918 рр.). Так відбулося становлення третьої Української держави. Воно було зумовлене попередніми етапами національного відродження та політичними подіями, які відбувалися в Російській імперії.

З часу створення Центральної Ради розпочався процес будівництва української держави. І Універсал проголосив необхідність власних законів і самостійного життя на українських землях. Після дискусії між Тимчасовим Урядом та Центральною Радою був прийнятий ІІ Універсал, де зазначалося, що Україна визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають схвалити її автономію. Правову основу порозуміння Центральної Ради та Тимчасового Уряду було оформлено в Статуті Вищого Управління України, який підготувала Мала Рада 29 липня 1917 року. Однак Тимчасовий уряд не затвердив цей Статут і видав “Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату”, що суттєво обмежувала права української автономії. Згідно з ним Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду і Центральна рада позбавлялася законодавчих прав, українська територія зменшувалася до 5 губерній. Але попри все “Тимчасова інструкція” стала конституційним законом, що представляв діяльність вищих органів влади в Україні [9, c. 201-215].

Фактичний відрив від Росії законодавчо зафіксував ІІІ Універсал, оголошений 20 листопада 1917 року, що став першим актом конституційного характеру Української держави. Ним передбачалася широка програма політичних та соціально-економічних перетворень. Були проголошені демократичні принципи – свобода слова, друку, віросповідання, зборів, недоторканість особи, скасування смертної кари. Передбачалося скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу та надавалася без викупу, впроваджувався 8-годинний робочий день, право робітничого контролю в промисловості. Після проголошення ІІІ Універсалу Михайло Грушевський приступив до вироблення справжньої Української Конституції, основи якої були опубліковані 20 листопада 1917 року в газеті “Народна воля”. 5 головних частин проекту: 1)загальнодемократична, де встановлюється державний характер України, її територія та основні права громадян Української Республіки; 2)визначення відносин з федеративною Російською Республікою, до складу якої входить Україна; 3)компетенція вищої законодавчої влади обіймається Всенародними зборами та їх президією; 4)визначення виконавчої влади – Кабінету Міністрів; 5)визначення організації судової влади – Генерального Суду. Голова, обраний Всенародними Зборами, є головою Української Республіки, тобто заступає місце президента. Він же представляє Україну у відносинах з іншими державами і виконує інші функції, пов'язані з представництвом Республіки [4, c. 183-185].

Подальший перебіг подій, зокрема загроза більшовицької окупації та необхідність незалежницького статуту на мирних переговорах у Бресті, зумовив прийняття IV Універсалу. Саме він 22 січня 1918 року проголосив самостійність та незалежність України, став законодавчою основою нової держави. Прийняття самої Конституції було відкладено. В Універсалі йшлося про самостійність України, зазначалося, що проблему федеративного зв’язку з колишньою Російською державою остаточно вирішать Всеукраїн-ські Установчі збори. IV Універсал визнав за необхідне якнайшвидше прийняття Конституції [17]. Засідання було призначено на 29 квітня.

На останньому засіданні Центральної Ради 29 квітня 1918 року було заслухано і ухвалено проект Конституції, або “Статуту про державний устрій, права і вольності УНР”, проте вона так і не набула чинності. Готувалася Конституція на зразок демократичних конституцій Європи та США. Серед основних положень: Україна є суверенною самостійною, незалежною державою; вся влада УНР належить народові України; державна влада базується на засадах принципу розподілу влад. Конституція УНР юридично оформила відродження державності України.

За часів гетьманату діяли тимчасові конституційні закони: закон “Про тимчасовий державний устрій України” від 29 квітня 1918 та ін. Ці закони закріплювали монархічну форму правління в Україні при збереженні її уні-тарного державного устрою. Повалення гетьманського режиму внаслідок повстання, очолюваного Директорією, відкрило шлях до конституційного розвитку України. Велике значення відіграла Декларація Директорії від 13 грудня 1918 р., відповідно до якої Україна знову проголошувалась республікою. Трудовий Конгрес Народів України прийняв 28 січня 1919р. Універсал, що відіграв роль “малої конституції” соборної УНР.

В останній період існування УНР (12 листопада 1920р.) було прийнято ще два конституційних акти: закон “Про тимчасове верховне управління і порядок законодавства в УНР” та закон “Про Державну Народну Раду УНР”. В них проголошувалося верховенство влади народу, яка тимчасово здійснювалася Директорією, Державною Народною Радою і Радою Народних Міністрів на засадах поділу влад. Не реалізованими залишилися два проекти Конституції УНР, підготовлені Урядовою комісією з розробки Конституції УНР та професором О. Ейхельманом [12, c. 168-172].

В західноукраїнських землях також відбувався процес національного відродження. 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада оголосила Західну Україну суверенною Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР). Було схвалено Тимчасовий Основний Закон, який і став Конституцією держави.

Таким чином, період національно-демократичної революції став новою віхою в історії конституційного процесу в Україні. Спільною рисою всіх документів було проголошення суверенності України, відстоювання її інтересів, забезпечення прав і свобод народу України. І хоча державницький період тривав недовго, проте був надзвичайно плідним для утвердження традицій конституційного розвитку держави.

Розділ ІІІ. Конституційні декларації в часи Української Радянської 

Соціалістичної Республіки

Радянська влада, що установлювалася на українських землях, хотіла юридично підтвердити свою прихильність до державної незалежності. З цією метою почалося обговорення української Конституції. Відповідно до постанов ІІІ з’їзду КП(б)У проект першої Конституції Української РСР був розроблений Центральним Виконавчим Комітетом і Радою Народних Комісарів України та схвалений ЦК Компартії України. В основу проекту Конституції УРСР було покладено Конституцію РРФСР.

6 березня 1919 р. у Харкові почав роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад. На ранковому засіданні 10 березня було розглянуто і затверджено проект першої Конституції Радянської України. В обговоренні взяли участь представники трьох найбільших фракцій: більшовиків, боротьбистів та лівих есерів. Боротьбисти та ліві есери намагалися змінити характер Конституції в напрямку більшої демократичності, але всі їхні пропозиції були відхилені.

Викликала дискусію і стаття 4, де йшлося про можливість об’єднання в Міжнародну Соціалістичну Радянську республіку. Ліве крило боротьбистів запропонувало в такому випадку гарантувати вільний розвиток всіх націй, проте більшовицька фракція відповіла різко негативно на це зауваження.

Саме з ініціативи бюро комуністичної фракції ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад 10 березня 1919 р. прийняв першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки. Остаточна її редакція прийнята Всеукраїнським Центральним Виконавчим Комітетом на засіданні 14 березня 1919 р. Цей Основний Закон, як і Конституція РРФСР, ґрунтувався на марксистсько-ленінському вченні про соціалістичну революцію та диктатуру пролетаріату. Тому він був більшою мірою політичним, ніж правовим документом. Державною формою диктатури пролетаріату Конституція визначала Республіку Рад, де вся влада належала трудящим. Цікаво, що офіційно Конституція була надрукована російською мовою [6, с. 172-173].

Більшовики до кінця 1920 р. подолали опір своїх противників. Визнавши за Брестським мирним договором суверенність України, більшовики нібито визнавали право на самостійну діяльність українського радянського уряду. Тому аж до 1923 р. уряд УСРР окремо від Радянської Росії підтримував зовнішні зв’язки (уклав 48 власних угод), провадив зовнішню торгівлю і сформував основи окремої української армії [5, с. 49].

28 грудня 1920 р. між Україною та Росією укладено договір про воєнний і господарський союз. У вступній частині договору зазначалось, що цей союз є союзом двох незалежних та суверенних суб’єктів, створений з метою об’єднання сил для оборони та в інтересах господарського будівництва.

Подібні договори РСФРР уклала з іншими республіками. Виникла договірна федерація радянських держав. Керівництво такою федерацією здійснювалося з Москви.

Існувало дві позиції щодо подальшого існування СРСР. Й. Сталін та його прихильники вважали, що республіки остаточно мають втратити свою незалежність та розвиватися як автономії, проте В. Ленін, який на той час хворів, вважав, що республіки повинні входити в Союз добровільно і бути рівноправними [5, с. 50].

На жовтневому (1922 р.) пленумі ЦК РКП(б) було створено Конституційну комісію. Загалом перемогу здобула ленінська позиція розвитку Союзу, але вихід республіки з нього визнавався законним лише при згоді на це Комуністичної партії. Отже, на папері записувалося одне, а насправді відбувалося зовсім інше – оформлення Союзу з центром у Москві. Автономія України сильно обмежувалася. 30 грудня 1922 р. на І з’їзді Рад було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік, затверджено Союзний договір. В Україні опозиція Союзний договір зустріла вкрай негативно, але вимоги обмежити права ЦВК СРСР і створити конфедерацію залишилися поза увагою більшовиків [5, с. 51-52].

У січні 1923 р. ЦВК СРСР утворив нову Конституційну комісію. Незважаючи на проголошення демократичності і гласності, вона прийняла рішення внутрішньопартійної Конституційної комісії. Гострі дискусії навколо національних проблем завершилися поразкою українців.

31 січня 1924 р. ІІ Всесоюзний з’їзд Рад затвердив Конституцію СРСР. Цим актом декларувалося конституційне оформлення єдиної союзної держави. ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад, що відбувся 3–10 травня 1925 р. затвердив нову Конституцію УРСР, що внесла зміни в адміністративно-територіальний устрій (до складу УРСР з 12.10.1924 р. по 02.08.1940 р. входила Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка) [6, с. 173].

Конституція мала свої позитивні моменти для України. Згідно її положень українська мова здобула легалізацію та статус державної. Україна отримала чітко окреслені кордони із власною столицею (спочатку м. Харків, а з червня 1934 р. – м. Київ), державним апаратом, а також гербом і прапором.

Заключним акордом у питання утвердження в СРСР тоталітарної держави було прийняття Конституції СРСР (1936 р.). Основний закон країни за своїм змістом був нібито кроком уперед порівняно з Конституціями 1918 і 1924 рр., які обмежували права громадян, зокрема, виборче право. На цей час відбувся остаточний перехід СРСР до програми побудови соціалістичного суспільства. Радянська верхівка взяла курс на знищення капіталізму.

В таких умовах розпочалася підготовка нової Конституції. Проходила вона за вже звичним сценарієм. 6 лютого 1935 р. VII з’їзд Рад СРСР ухвалив рішення про внесення змін до Конституції СРСР. Вказувалося на необхідність подальшої демократизації виборчої системи і заміни нерівних виборів рівними, багатоступеневих – прямими, відкритих – закритими. Про людське око була створена Конституційна комісія на чолі зі Сталіним, і далі текст основного закону 5 грудня 1936 року одноголосно було затверджено на VIII з’їзді Рад СРСР [5, с. 53].

У Конституції СРСР було сформульовано основні положення радянського суспільного і державного устрою, принципи організації всіх рівнів органів державної влади, суду, прокуратури. Конституція СРСР стала зразком і основою розробки Конституції УРСР 1937 р. Конституція УРСР 1937 р. стала копією Конституції СРСР.

У відповідності з Конституцією вищим органом державної влади УРСР була Верховна Рада, яка обирала президію. Вищи виконавчим і розпорядчим органом УРСР була Рада Народних Комісарів, яка створювалась Верховною Радою. Місцевими органами влади були обласні, районні і сільські Ради депутатів трудящих. За своїми ознаками ці органи влади були демократичними, але насправді усім суспільним життям керувала партія.

Конституція УРСР формально проголошувала широкі демократичні права і свободи: право на працю, відпочинок, на матеріальне забезпечення у старості, на випадок хвороби і втрату працездатності, на освіту, на участь в громадських організаціях, рівність усіх громадян, свободу совісті, друку, зборів, мітингів, недоторканість особи, право обирати і бути обраним до усіх органів державної влади. Широкі права були лише декларацією. Насправді, партія визначала реальність радянського суспільства. В цей час в СРСР відбувалися страшні репресії, особливо жорстокими вони були в Україні. Знищувалась інтелігенція, колись вільне селянство, середній стан. Створювались колгоспи, заручниками яких стали селяни. Вони не могли покинути колгосп чи просто змінити місце проживання. Подібна ситуація була і з робітниками на заводах [4, с. 244-246]. Право на працю забезпечувалось “ударниками”, суботниками та ін. В таких умовах Конституція УРСР 1936 р. виглядала абсолютно фальшивою.

Українська РСР майже 70 років мала юридично закріплений в Основному Законі статус держави і належну символіку, а насправді перебувала у стані державного безправ’я. Збереження права виходу із Союзу, передбаченого Конституцією , було нічим іншим, як політичним обманом і жодними правовими нормами не підкріплювалося. Конституція УРСР 1937 року діяла в республіці понад 40 років. До неї було внесено близько 30 поправок, доповнень, уточнень.

До 1957 року УРСР не могла приймати закони самостійно, була позбавлена права керувати своєю економікою. Тоталітарний режим мало змінювався, залишалися гасла про єдність партії та народу. На середину 70-х – початок 80-х рр. радянський лад фактично вичерпав себе, посилився рух дисидентів, з’явилися значні труднощі в економіці. З метою посилення впливу правлячої КПРС було розпочато підготовку до прийняття нової Конституції. У жовтні 1977 р. була прийнята Конституція СРСР, а 20 квітня 1978 р. – Конституція УРСР, яка знову продублювала попередню. Головним залишилося положення про керівну роль партії в радянському суспільстві. Україна згідно цього документу мала право вносити поправки до Основного Закону, приймати поточні закони, організовувати діяльність органів влади та управління, здійснювати керівництво економікою. Вищим законодавчим органом влади була Верховна Рада, вона навіть могла змінювати кордони держави. Проте насправді роль Верховної ради УРСР, як і інших органів влади, у державотворчих процесах була мінімальною. В Радянському Союзі все вирішувала Комуністична партія. Вибори до Рад масово фальсифікувалися, в країні правила номенклатура. Всі державні посади займали члени компартії. На терезах прав і обов’язків громадян значно переважали обов’язки [1, c. 540-543].

Таким чином, процес творення конституцій в СРСР і, відповідно, в УРСР виглядав досить плідним, але суть державного ладу залишалася незмінною. Всі чотири Конституції УРСР залишилися фікціями. Фактично, на сто відсотків виконувалося одне-єдине положення – про керівну та спрямовуючу роль Комуністичної партії в державі.

Розділ IV. Конституція України: історія створення,

основні положення та реалії сьогодення

Процес творення нового Основного Закону нашої держави, що супроводжувався низкою суттєвих змін від сповнень до Конституції 1978 р., розпочався 16 липня 1990 р. Того дня Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У цьому процесі можна виділити три основних етапи.

Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На цьому етапі розпочинається робота з підготовки проекту нової Конституції України.

24 жовтня 1990 р. Верховна Рада затвердила склад першої Конституційної комісії як органу парламенту під проводом Голови Верховної Ради УРСР Л. М. Кравчука. Роботу цієї Комісії можна умовно поділити на два відрізки: період активної праці (до жовтня 1993 р.) і період формального існування (до 10 листопада 1994 р.). У середині першого періоду чітко виокремлюється ще кілька етапів, пов’язаних з такими резонансними подіями, як референдум СРСР 17 березня 1991 р., проголошення Акту незалежності України 24 серпня 1991 р., Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., всенародне обговорення першого варіанту Конституції (15 липня – 1 грудня 1992 р.) і поява другого її варіанту 26 жовтня 1993 р. [6, c. 9-12]

Незважаючи на гостру політичну боротьбу, 19 червня 1991 р. Верховна Рада схвалила Концепцію нової Конституції України, що стало визначною віхою у конституційному становленні держави. Тут були сформульовані принципи найновішого українського конституціоналізму, зокрема, що Конституція України мала ґрунтуватися на Декларації про державний суверенітет, на ідеалі правової держави, на соціалістичному виборі народу, що найвищою соціальною цінністю в Україні стає людина, її права та свободи, що в молодій державі формується громадянське суспільство, засноване на принципах соціальної справедливості і пріоритету особи над державою. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада, реалізуючи положення Декларації про державний суверенітет проголосила незалежність України та створення самостійної української держави – України. Акт незалежності наголошував, що на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Ще далі у цьому напрямку пішов закон “Про правонаступництво України”, ухвалений 12 вересня 1991 р. До прийняття нової конституції він визнавав дію Основного Закону УРСР 1978 р., перетворював Верховну Раду УРСР на Верховну Раду України встановлював кордони надавав права громадянства всім особам, що мешкали на території України за станом на 24 серпня 1991р. [5, c. 257]

1 грудня 1991 р. на всеукраїнському референдумі 90,32 % з тих, хто взяв участь у голосуванні, підтвердили Акт проголошення незалежності.

1 липня 1992 р. Верховна Рада ухвалила постанову про винесення проекту Конституції України 1 листопада 1992 р. на всенародне обговорення. Результатом всенародного обговорення і праці Конституційної комісії став черговий проект Основного Закону в редакції від 26 жовтня 1993 р. Та на жаль, проект Конституції від 26 жовтня 1993 р. став не новою хвилею конституційного процесу, а, навпаки майже повного його занепаду, процес було фактично перервано [1, c. 585].

Другий етап починається після завершення дострокових парламентських і президентських виборів і охоплює період з 10 листопада 1994 р. по 8 червня 1995 р. Цей етап характеризується відновленням конституційного процесу. 10 листопада 1994 р. створена Конституційна комісія, яка була тимчасово загальнодержавною комісією, співголовами якої стали Президент України Л. Д. Кучма та Голова Верховної Ради України О. О. Мороз.

Одночасно з розробкою проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку. Це було зумовлено тим, що до Конституції Української РСР 1978 р. у різний час вносилося багато неузгоджених між собою змін та доповнень, унаслідок чого вона перетворилася на внутрішньо суперечливий документ. У зв’язку з цим виник стан конституційної невизначеності, коли різні статті Конституції України по-різному визначали принципові положення щодо організації влади в Україні (наприклад ст. 2 закріплювала радянську модель організації влади, а ст. 93 – організацію влади на засадах принципу поділу влад) [19].

Завершився другий етап 8 червня 1995 р. укладанням Конституційного Договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір дав змогу створити умови для прискорення конституційного процесу в Україні.

Третій етап охоплює період від 8 червня 1995 р.(Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”) до 28 червня 1996 р. – прийняття Конституції України Верховною Радою України. Потрібно звернути увагу на те, що на останньому етапі конституційний процес в Україні характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці. Це, зокрема:

а) створення Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 р. з числа фахівців у галузі конституційного права;

б) створення Конституційною комісією на своєму засіданні 24 листопада 1995 р. Робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України з числа членів Конституційної комісії (фактично для доопрацювання проекту, поданого першою Робочою групою);

в) схвалення Конституційною комісією України проекту Конституції, який представила ця Робоча група, передача його разом із зауваженнями й пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд до Верховної Ради України;

г) створення Верховною Радою України 5 травня 1996 р. Тимчасової спеціальної комісії на розгляд для доопрацювання проекту Конституції України;

д) колективне обговорення (на пленарному засіданні Верховної Ради України, яке проходило майже цілу добу) статей проекту Конституції України і прийняття нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

є) завершальне редагування тексту Конституції апаратом Верховної Ради України і урочисте підписання тексту Конституції Президентом України і Головою Верховної Ради України 12 липня 1996 р.

Так завершився черговий етап багатоскладного найновішого конституційного процесу у суверенній Україні – етап підготовки тексту Основного Закону, дискусій навколо нього і ухвалення Верховною Радою [1, c. 586-587].

У своїй структурі Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України, складається з преамбули, з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю, в тому числі 2 статті Прикінцевих положень, та 14 пунктів перехідних положень. Зокрема, розділ I “Загальні положення” включає 20 статей (ст.ст. 1-20); розділ II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” складається із 48 статей (ст.ст. 21-68); розділ III “Вибори. Референдум” включає 6 статей (ст.ст. 69-74); розділ IV “Верховна Рада України” (ст.ст. 75-101); розділ V “Президент України” (ст.ст. 2-112); розділ VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст.ст. 113-120); розділ VII “Прокуратура” (ст.ст. 121-123); розділ VIII “Правосуддя” (ст.ст. 124-131); розділ IХ “Територіальний устрій України” (ст.ст. 132,133); розділ Х “Автономна Республіка Крим” (ст.ст. 134-139); розділ XI “Місцеве самоврядування” (ст.ст. 140-146); розділ XII “Конституційний Суд України” (ст.ст. 147-153); розділ XIII “Внесення змін до Конституції України” (ст.ст. 154-159); розділ XIV “Прикінцеві положення” (ст.ст. 160-161); розділ XV “Перехідні положення” (пп. 1-14) [19].

Таким чином, структура Конституції – досить чітка, логічно зумовлена система взаємопов’язаних структурних елементів.

В преамбулі Конституції України формулюються цілі, мета побудови держави, важливіші вихідні положення політико-правового характеру. Основна частина Конституції включає інститути та норми, які “вичерпують” її зміст. Після преамбули перший розділ Основного Закону закріплює загальні засади конституційного ладу, що визначають сутність Конституції в цілому, усіх її інститутів і кожної статті зокрема. Пріоритетність людини як найвищої соціальної цінності є змістом логічно обумовленого другого розділу Конституції. Інтересам людини, захистові її прав і свобод підпорядкована чітка організація державної влади та місцевого самоврядування. Держава відповідає перед громадянами за свою діяльність [19].

В цілому конституційний процес тільки набирає сили: попереду при-йняття десятків органічних та інших законів. Він взагалі триває увесь час, поки існує держава і розвивається енергійно чи повільно, з урахуванням особливостей розвитку відповідного суспільства і держави.

Так, у 2000 р. Президент України Л. Кучма намагався втілити в життя конституційну реформу, згідно якої створювався б двопалатний парламент і зменшувалася кількість депутатів, але згодом він відмовився від реформи. Наступним кроком змін в Основному Законі стала революція 2004 р. Конституційна реформа за станом на 31 грудня 2004 року була юридично репрезентована Законом “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року. В основу даного Закону було покладено законопроект про внесення змін до Конституції України в остаточній редакції Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України від 21 червня 2004 року [20].

Проект пройшов необхідну процедуру розгляду у Конституційному Суді України й одержав санкцію Суду стосовно можливості його внесення на голосування до Верховної Ради України. В ньому передбачалося обрання Президента України на всенародних виборах, а також пропорційна система виборів в український парламент.

У 2009 р. Президент України В. Ющенко знову запропонував конституційну реформу, яка дуже нагадує кучмівську. Що пропонує Віктор Ющенко? Двопалатний парламент, де нижня палата обирається за “відкритими списками”, які насправді є неприхованою формою повернення до повністю дискредитованої мажоритарної системи виборів у одномандатних округах, а верхня – формується з представників регіонів, можна сказати, під патронатом місцевих державних адміністрацій. При цьому глава держави хоче забрати у нижньої палати парламенту право призначати і звільняти Генпрокурора, Голову СБУ, Голову НБУ, суддів тощо. Невідомо, чи вдасться втілити в життя даний проект, але така кількість намагань змінити Конституцію свідчить, що в суспільстві назріли зміни, а також те, що норми Конституції просто не виконуються [18].

Саме тому теперішнє систематичне порушення Конституції, скажімо, урядовими розпорядженнями у сфері освіти та охорони здоров’я виглядає цілком нормальним явищем. Пріоритет політики відбивається і в сучасному законотворенні, єдина відмінність полягає в тому, що недавня війна законів між гілками влади сьогодні набула забарвлення конституційної війни законів. Зміст вже цього протистояння залишився незмінним – боротьба за повноваження при ігноруванні норм Конституції. На жаль, пріоритет політики визначив і перше рішення Конституційного Суду, яке депутати і політики назвали політичним компромісом. Однак, треба нагадати, що Конституційний Суд покликаний захищати закон, але не вишукувати політичний компроміс.

Таким чином, в історії України відбулася епохальна подія – проголошення її незалежності і створення Конституції. Проте сучасний конституційний стан характеризується перевагою політики над правом. Та лише за умов переваги права над політикою можна сподіватися, що Конституція з політико-ідеологічного документа перетвориться на правовий. Цього вчить український досвід і світова практика конституціоналізму. Саме за таких обставин сучасна українська Конституція стане Основним Законом як для громадян, так і для влади.

Висновки

Не можливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Необхідною передумовою забезпечення реальності конституційних приписів, неухильного впровадження їх у повсякденну практику всіх учасників суспільних відносин є правильне розуміння сутності конституції, її місця та ролі в житті суспільства й держави, знання її конкретних положень.

Однак конституція – явище історичне: вона постійно розвивається і вдосконалюється, її сутність не може розглядатися як щось застигле і незмінне. І це не випадково: історія засвідчує, що застиглість – це деградація і смерть інститутів суспільства. Ось чому зміна й оновлюваність суспільства – неодмінна умова нормального його функціонування і розвитку.

В історії українського конституційного процесу власне й прослідковуються ці зміни. Першим його етапом була Конституція Пилипа Орлика. Вона є показовою в тому плані, що тогочасна еліта вже тоді орієнтувалася на Захід і вбачала в західних державах гаранта своєї незалежності. Нинішній українській еліті варто повчитися у своїх попередників як визначати для себе національні інтереси. Наступним етапом стали конституційні акти доби Національно-демократичної революції в Україні, які теж засвідчили прагнення українців до свободи. Третім етапом можна вважати створення Конституцій УРСР, але вони мали суто декларативний характер і фактично не виконувались. Якісно новий етап – це створення Конституції незалежної України. Проте сучасний конституційний стан характеризується перевагою політики над правом. Та лише за умов переваги права над політикою можна сподіватися, що Конституція дійсно стане Основним Законом для всіх.

Список використаної літератури

Література

1. Бойко О. Історія України: Посібник. – К., 2008. – 687 с.

2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наукова думка, 1992. – 544 с.

3. Дорошенко Д. Нарис історії України: в 2 т. – Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 349 с.

4. Історія держави і права України/ За ред. В. Гончаренка. – К.: Вентурі, 1996.– 288 с.

5. Історія України ХХ – початку ХХІ століття: Навч. посіб./ За заг. ред. В. Смолія. – К.: Знання, 2004. – 582 с.

6. Історія української Конституції/ Упоряд. А. Слісаренко, М. Томенко. – К.: Право, 1997. – 464 с.

7. Конституція і конституціоналізм в Україні: вибіркові проблеми. – К., 2007. – 318 с.

8. Мельничук Г. 1000 незабутніх імен України. – К.: Школа, 2005. – 288 с.

9. Нартов В. Історія України з давніх-давен до сьогодення. – Харків, 2006. – 352 с.

10. Панюк А., Рожик М. Історія становлення української державності. – Львів, 1995. – 163 с.

11. Першій демократичній Конституції Орлика – 295 років // Галичина. – 2005. – 23 червня. – С. 11.

12. Присяжнюк А. Конституційно-правові засади функціонування законодавчої влади за проектом Конституції УНР О. Ейхельмана// держава і право. – 2007. – № 38. – С. 168-172.

13. Субтельний О. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. – К.: “Либідь”, 1994. – 240 с.

14. Субтельний О. Україна. Історія. – К.: “Либідь”, 1992. – 512 с.

15. Сюндюков І. Маніфест Свободи: Конституція Пилипа Орлика: історія, передумови, перспективи // День. – 2008. – 15 травня. – С. 1, 7.

16. Чайка І. Конституція Орлика – візитка України // Молода Галичини. – 20005. – 31 березня. – С. 8.

INTERNET-ресурс
17. (IV) Універсал Української Центральної Ради // http://portal.rada.gov.ua
18. Конституційні зміни Ющенка нагадують проект Конституції Кучми // http://www.zaxid.net
19. Конституція України від 28.06.1996 // http://www.rada.gov.ua
20. Речицький В, Захаров Є. Конституційна реформа 2004 року і права людини // http://maidan.org.ua