Леся Українка
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
Леся Українка.
Ця стаття – про незвичайну жінку Ларису Петрівну Косач-Квітку, а точніше – геніальну поетесу Лесю Українку, яку, без сумніву, знає увесь світ. Задля читання її поезій іноземці вивчають українську мову. Вона – яскрава зоря, надзвичайна постать в українській культурі, яка залишила для нас неоціненну творчу спадщину, віру в нескорену силу особистості, натхненну любов до України у часи, коли все українське, навіть на побутовому рівні, вважалося непотрібним, а на державному – заборонялося. А ще – вона залишила для сучасниць своє ім’я Леся – ніжне і величне водночас.
Леся Українка писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Також працювала в ділянці фольклористики (220 народних мелодій записано з її голосу) і брала активну участь в українському національному русі. Відома завдяки своїм збіркам поезій «На крилах пісень» (1893), «Думи і мрії» (1899), «Відгуки» (1902), поем «Давня казка» (1893), «Одно слово» (1903), драм «Бояриня» (1913), «Кассандра» (1903-07), «В катакомбах» (1905), «Лісова пісня» (1911) та ін.
Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 року в містечку Новограді-Волинському в українській дворянській родині високоосвічених та заможних батьків Петра та Ольги Косачів. Петро Косач походив із гербового українсько-козацького шляхетства, був юристом, займав посаду дійсного статського радника, був активним українським громадським діячем, членом «Старої громади», відомими меценатом. Ольга Косач залишила в літературі та інших сферах українського життя неоціненний слід як письменниця Олена Пчілка. Ця видатна жінка була активною учасницею жіночого руху, відомою як дружина, яка першою відправила свого чоловіка у декретну відпустку. Вона видавала альманах «Перший вінок», а також займалася журналістською діяльністю, яку спрямувала на утвердження української ідентичності у своєму середовищі та поза ним.
Своє дитинство майбутня поетеса Лариса
Косач провела на Волині. Леся народилася з невеликою різницею зі своїм старшим
братом Михайлом, через це хворіла і мати, і її маленька дочка. У 9 років
Лариса, яку вдома лагідно кликали Лесею, практично переназвавши дівчинку, простудилася
і захворіла на невиліковну в той час хворобу туберкульоз кісток, яка мучила
Лесю усе життя.
Її різностороння обдарованість виявилася
змалку. Мати Олена Пчілка вирішила вирвати своїх дітей з російськомовного
середовища і навчала їх удома. Леся Українка та її брат Михайло (в сім’ї
їх називали спільним ім’ям – Мишелося) навчилися читати рано у 4 роки. Вивчали
мови, літературу, мистецтво, музику (у 5 років вона вже грала на фортепіано). Леся
охоче вчилася малювати, а також дуже любила казки. Деякий час Лариса навчалася
в школі Олександра Мурашка в Києві. З цього періоду залишилась її одна картина
намальована олійними фарбами. Ще у 6 років Леся почала вчитися вишивати. У родині панував глибоко український
культурний дух.
Змалечку, вражена тяжкою недугою,
туберкульозом кісток, дівчина змушена була подовгу лежати прикутою до ліжка. І
саме хвороба, і лікування її завдавали нестерпних мук, але мужня дівчинка
терпляче зносила страждання. У перерві між нападами болю Леся вчилася,
самотужки освоюючи нові й нові предмети. Програму їй складали батьки. Іноземних
мов Лесю навчили спеціально запрошені для цього вчителі. Вона знала понад
десять мов: окрім
української, вона вільно володіла французькою, німецькою, італійською,
польською, болгарською, російською, англійською, а також давньогрецькою та
латиною; вивчала грузинську. Тому ще й багато перекладала (Гоголя, Міцкевича,
Гейне, Гюго, Гомера та ін.). Про рівень її освіти може свідчити
факт, що вже у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня
історія східних народів» (надрукована в Катеринославі 1918).
Писати дівчина почала ще й не досягнувши
десятирічного віку. Вірш «Надія» позначено 1880 роком (Лесі було лише 9 років;
поезію присвятила заарештованій тітці), а вже через декілька років поетичні
публікації, підписані промовистим псевдонімом Леся Українка, почали з’являтися
в пресі регулярно.
Леся змалечку перебувала в оточенні видатних
родин Лисенків та Старицьких, які справили вплив на розвиток усієї української
культури та визначили долю молодої дівчини. Так, у будинку Косачів часто
збиралися письменники, художники і музиканти, влаштовувалися вечори і домашні
концерти. Визначальну роль у формуванні її поглядів відіграв видатний
громадський діяч та науковець, рідний дядько Лесі Михайло Драгоманов. Він
допомагав племінниці як літературний критик і фольклорист. Вже пізніше у листі
до нього Леся писала: «Дехто теж вирікав, що я «ховаюсь» від народніх тем і
складу мови народної, лізу в «літературщину» та «інтелігентствую», але тут
певне вся біда в тому, що я інакше розумію слова «народність», «літературність»
та «інтелігенція», ніж як їх розуміють мої критики». Завдяки родинам Косачів,
Драгоманових, Старицьких та Лисенків українська ідентичність не зникла у вирі
тотального знищення Російською імперією.
Перша збірка її оригінальних поезій «На крилах пісень» з’явилася у Львові
(1893, друге видання в Києві 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії»
(1899), третя «Відгуки» (1902) – в Чернівцях.
У своїх поезіях вона проявила себе як
лірик. Поезію «Contra spem spero» (1890) характеризує античне розуміння доблесті
(arete), блискуче володіння міфологічними ілюзіями, автокреація жінки-воїна.
Саме цей аспект творчості на довгі роки визначав тонус наукового
«лесезнавства». Такі основні мотиви поезій «До товаришів», «Товаришці на
спомин», «Грішниця», «Slavus – Sclavus», «Fiat nox», «Епілог» і багато інших.
Мотив волі набирає досить різноманітних барв. Елемент епосу, властивий багатьом
ліричним поезіям Українки, знайшов пізніше втілення в баладах, легендах,
поемах, писаних на сюжети світової культури, проектованих на актуальні проблеми
вільної людини в світі зневолених(«Самсон», «Роберт Брюс, король шотландський»,
«Віла-посестра», «Одно слово» й ін.) й роль поета в цій боротьбі («Давня
казка», «Саул», «Орфеєве чудо»).
Соломія Павличко писала: «Леся Українка, її поезії і драми… - дві різні
особи. Лесина поезія, переповнена гаслами боротьби, сили, мотивом «слова-зброї»
й майже марксистськими «Досвітніми огнями» ненависті до гнобителів імпонувала
народникам з їхніми ідеями про роль і покликання літератури». Її «Сім струн» – це
образне мислення про недолю Батьківщини в образі чорних хмар, на які героїня
пісні «Re» гартує слово-зброю. «Rondo SOL» втілило патріотичне переживання в образах шевченківського типу. «І
все-таки до тебе думка лине, мій занапащений, нещасний краю…». Художнім студіюванням
свого «коханого краю» є цикл «Сльози-перли». Присвячений Іванові Франкові, він
здобув високу оцінку у «дорогого метра» як такий, який «підіймає важке
голосіння… над цілим рідним краєм, над тим народом, забитим в кайдани,
виявляючи рідкусне вміння опанувати широким діпазоном чуття. Перша «стулка»
стриптиха подає образ України як покриту темною ніччю безщасную землю, де все
замовкло й заніміло, де правда неправду боре (маємо тут латентну ремінісценцію
з кобзарської думи «нема в світі правди»). Відкинувши журбу і сльози – невелику
послугу знедоленому краєві, - поетка стала речником повстання, боротьби до
загину або перемоги, і від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани
порвіте» Україна не чула такого сильного та поетичного слова, як із уст сеї
слабосилої хворої дівчини».
По-казковому невизначені місце і час дії в «Давній казці», українські
проекції якої також явні, натякнуті вже самою національно-колоритною манерою, і
стилістикою викладу, і фольклорними формулами в громаді. Від менталітету її
етносу, «безмаєтного статку» поетів – сковородинівство репліки головного героя
щодо власного багатства. Від переслідування царатом інакодумних письменників –
ув’язнення і смерть співця в темниці. Цілком згідні з фактами рідної
дійсності картини потерпання рідного краю від гніту багачів, піднесення ідей
рівності і волі, проти чого безсилі репресії.
Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини,
Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, в Криму збагатили її враження
та сприяли розширенню кругозору письменниці. Побувавши 1891 р. в Галичині, а
пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами
Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис світогляду Л. Косач сформувався
після цілорічного (1894-95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної
подією, якою була для неї смерть вуйка.
У другій половині 90-х років Леся Українка звертається до драматургії.
Перша її драма «Блакитна Троянда» (1896) з життя української інтелігенції
поширює тематику тогочасної української драми, що доти показувала переважно
життя селянства. Філософський дискурс драми представляє божевілля як форму
свободи. Критики та сцена були не готові до постановки психологічної драми, до
її зрозуміння. Тому твір було незаслужено відкинуто.
Особливого, життєдайного значення для
життя та творчості Лесі Українки набуло спілкування з Сергієм Мержинським, з
яким вона познайомилася у Криму під час чергового лікування.
У біографіях великих творців часто
зустрічаються моменти, коли якась подія чи факт стають поштовхом для
здійснення, здавалося б, немислимого злету думки й духа, відкривають незнані
досі грані таланту, змінюють звичне уявлення, перекроюють усталеність. Прикладом
такого «каталізатора», трагічним і високим втіленням, опредмеченим почуттям
такої шокової емоційної реальності стала смерть Сергія Мержинського – першого,
сильного, великого кохання Лесі, брутально й безжально обірваного смертю. Саме
у 1900 році стався великий злам у творчості Лесі Українки, вона почала писати
драматичні твори.
Знакову драму «Одержима» вона написала
за одну ніч 15.02.1901 року біля ліжка
вмираючого Мержинського. Тридцять дві сторінки стрімкого, вивільненого
почуттям, почерку, висіяного могутнім напруженням сил тексту свідчать уже про
здатність до абсолютно іншої форми існування – суто духовної. А саме таке (і
тільки таке!) існування може гарантувати істинність творчого вияву.
Подолавши гіркоту переживань,
відчуження, зраду друзів коханого, оцінивши всю безрадісність і заземленість
конкретики крізь призму вищих моральних цінностей, поетеса вивищує планку
свідомості аби ще і ще спробувати збудити людину в людині. М.Зеров саме про це
і писав: «Її індивідуалізм – бурхливий протест проти кволості й дрімливості
громадянства, проти його невільницького духу й пасивності... Це звичайне явище,
коли ватажок, поет чи мислитель переростає своє оточення, убоге, безсиле, не
розвинене естетично, не піднесене культурно». Це рішуча форма незгоди, бунт
проти звичного конформізму, що межує з подобою рабства.
В «Одержимій» поетеса підходить до
відкриття, яке в морально-етичному аспекті може бути актуальним безкінечно.
Можливо, вперше у світовій літературі піддається сумніву доцільність смерті
Христа, саме такої ціни такої жертви в ім’я такого людства. Справді, Христос
один, за кого варто іти на муку. Але Міріам не може змиритися, що не знайдеться
нікого, хто б міг постраждати за того, хто прийняв муку за всіх. Вона повстає.
Вона мусить довести, що зерна його вчення дали сходи. Вона уособлює собою
іпостась спокути. Уже після неї будуть мученики. Христос своєю смертю
спокутував людські гріхи перед Богом, а Міріам спокутувала людські гріхи перед
Сином Божим.
Цей образ, несподіваний для
християнської етики, покликаний, зрештою, не захищати людство від звинувачення
про його нездатність зрозуміти Істину й недоцільність жертвувати заради нього,
а звернений саме до тих внутрішніх струн, які здатні відкритися для благодаті
Святого Духа. Цей образ вказує шлях для відкриття себе, а відтак і відкриття
свого покликання як Божого створіння. Поема «Одержима» є дуже показовою для
всієї творчості геніальної поетеси, адже звернення до визначальних моментів
буття одночасно визначає і рівень достойності автора.
Тверда, переконлива віра в людину, в її
високе покликання, торжество християнських істин – головний рушій творчості
геніальної дочки українського народу. Те, що колись спекулятивно охрещували як
революційність, насправді було палким прагненням якнайскорішого утвердження
справжніх моральних цінностей як у конкретно взятій людині, поборення духовної
сліпоти у суспільстві загалом. Ця переконаність не була декларативним
проповідуванням догм, а ґрунтувалася на знанні Духа, що відкривається лише
обраним раз на сто років.
Після смерті Мержинського Леся Українка поїхала
заліковувати душевні рани на Буковину до Ольги Кобилянської. Письменниць у
тісній дружбі поєднала спільність особистої драми – О. Кобилянська поділяла
почуття Лесі, оскільки сама була закохана у Осипа Маковея. «Вони розуміли одна одну з півслова, вони розуміли
себе в мовчанні, як згадує про це сама Леся Українка. Вони звіряли одна одній
свої найпотаємніші творчі плани. Я називаю це ідеальною комунікацією. Ці жінки
стояли набагато вище за своє оточення і тому водночас почувалися самотніми», –
зауважує дослідниця Тамара Гундорова.
Леся Українка була знайома на той час з талановитим
музикознавцем за фольклористом Климентієм Квіткою, проте він залишався її
другом, вже згодом між ними зав’язалися стосунки, а мати Лесі змусила їх
обвінчатися. 7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили
шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній (тепер вул. Ярославів
вал), 32, кв. 11 у Києві 21 серпня вони разом вирушають до Криму, де К. Квітка
одержав посаду в суді.
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до
Єгипту й на Кавіказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над
зібранням фольклору, робили записи пісень, які збереглися і до нині, інтенсивно
опрацьовувала власні драми.
У цей час багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 було завершено
драматичну поему «Айша та Мохаммед», 12 травня надіслала до альманаху «З неволі»
(Вологда) драматичну поему «На руїнах» (дія відбувається в зруйнованому
поневоленому Єрусалимі). Видання признавалось для допомоги політичним
засланцям. У вересні було написано поезію «За горою блискавиці», продовжено
роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла». У 1908 році була опублікована
драма «Блакитна троянда», у 1910 – «Бояриня» та інші.
Далі Леся Українка, широко
використовуючи теми й образи світової літератури, розвинула новий жанр – драматичну
поему. Її часто критикували за переважання античної та християнської тематики у
творчості. Проте, як зазначає дослідниця Віра Агеєва, що так письменниця також
створювала підвалини для входження української культури в європейську: «Леся
Українка ‒ найпослідовніше, напряму, без російського посередника, під’єднала
нашу культуру до двох засадничих, ціннісних моделей європейської цивілізації ‒
християнства й античності».
Письменниця одна із перших почала
виводити українську літературу за межі побутових тем, які часто обмежувалися
селом. Критикувала за це твори визнаних тоді Панаса Мирного й Івана
Нечуя-Левицького.
У драматичній поемі «Кассандра» йдеться про Древню Трою, і письменниця
розвиває метафору людської правди і трагічної істини, яку представляє головна
героїня. Угодництво й пасивність поміркованої громади картає поетеса в
драматичній поемі «У катакомбах» (1905). Свобода творця це не служба народові і
його утилітарним цілям. Кара за цей вчинок - неможливість творити далі. Мотив
вищого покликання митця, який яскраво проявляється вже в циклі поезій «Сім
струн» у вірші «Fa» (Фантазіє, ти сила чарівна) в даній драмі набувають
особливого загострення. У драмі «Руфін і Прісцілла» світлий образ християнки
протиставлено грубій силі імператорського Риму. Драматична поема «Бояриня» в
новому ракурсі представляє тему волі. Виходячи поза схему мотиву «українського
рісорджіменту», представлену в інтерпретації Д. Донцова, можна прочитати
постать Оксани як образ людини, яка не відкрила чим є справжня свобода в її
антично-християнській іпостасі.
Поема «Оргія» в певному сенсі продовжує тему попередньої драми і описує
грецьке місто Корінф у ІІ ст. до н. е. Античний фон подій експлікує провідні
питання філософії. Контраст між діонізійським і аполінським началами підкреслює
постать співця Антея, який силу черпав від землі. Розуміючи чим є мистецтво і
його роль в історії, він обирає смерть, яка переносить його в безсмертя.
Останнє десятиліття життя у Грузії стали чи не найпліднішими роками
творчості поетеси.
Саме у Кутаїсі письменниця за 10 днів створила легендарну «Лісову пісню»
(1911). Писала «шалено», «з безсонням», «з маніакальним станом душі», до
«фізичного виснаження». А невдовзі у містечку Хоні закінчила не менш важливу
драму «Камінний господар» (1912). Це
була перша інтерпретація образу Дон Жуана, яку створила жінка-автор. Це також
два найвизначніші твори Лесі Українки.
Традиційна тема світової літератури знайшла в драматичній поемі «Камінний
господар» цілком оригінальне трактування образу Дон-Жуана. Жіночність героя і
чоловіча постава Донни Анни континує класичну традицію зміни ролей, яка
призводить до символічної смерті Дон-Жуана.
«Лісова пісня» – вершина творчості Лесі Українки. У ній показано конфлікт
між високим ідеалом і прозаїчною дріб'язковою буденщиною. Головна героїня
драми-феєрії Мавка – не тільки поетичний образ казкової істоти, а й філософське
узагальнення всього прекрасного, вічно живого. Циклічність натури
протиставляється людському життю. І то власне натура перемагає, байдужа до
трагедій.
***
Окреме місце в літературній спадщині Лесі Українки має мистецька проза.
Перші оповідання із сільського життя («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні
співи») змістом і мовою пов’язані з народними піснями. У жанрі казки написані «Три
перлини», «Чотири казки зеленого шуму», «Лелія», «Біда навчить», «Метелик».
Гострим драматизмом відзначаються повісті «Жаль» і «Приязнь». Залишилася не
закінченою передсмертна повість Українки «Екбаль Ганем», в якій вона хотіла
змалювати психологію арабської жінки.
***
Останні роки перед смертю Леся постійно лежала, їй навіть важко було
розчісувати волосся. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію
приїхала її мати та сестра Ізидора. То власне їй письменниця диктувала проекти
своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Померла в Грузії в
селищі Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.
Значення творчості
«Я в серці маю те, що не вмирає» написала Леся Українка пророчі слова, її
постать виросла до українського національного символу.
Поетеса створила новий літературний напрям, який сама ж і назвала – неоромантизм, свої твори авторка
аналізувала самостійно. Вони були засновані на контрасті з реалізмом. У такому
ж ключі писала Ольга Кобилянська. Неоромантики чимало запозичували з традицій
романтизму першої половини ХІХ ст., але освоївши теорії Ніцше та Фройда,
висунули на перше місце боротьбу добра і зла, життя і смерті в самій людині,
тоді як романтики боролися із зовнішніми обставинами. На першому місці для
неоромантиків стало емоційно-інтелектуальне пізнання світу – у цьому контексті
виявився синтез романтизму та реалізму. Дуже важливим для неоромантиків був
естетизм, символізм; у своїх творах вони запровадили культ сили, волі; вони
звеличували індивідуальність, яка бореться з сірою масою; звеличували
внутрішній аристократизм. Особливе місце у їхніх творах займало відображення
внутрішнього світу душі, тому для них характерні умовні, позачасові або фантастичні
моменти. Український неоромантизм виві межі нації за межі лише селянства.
Саме Леся Українка у своїх статтях «Не так тії вороги, як добрії люди»
(1897), «Малоруські письменники на Буковині» (1899, рос.) вводить поняття нації
як єдиного цілого, утверджує інтелігенцію як самоцінність («вернути нації її
«мозок» – аби не було так, що є над чим робити, та нема кому»).
Становлення неоромантизму відбувалося у боротьбі внутрішній (зі своїми
естетичними принципами) і зовнішніми (із старшими традиційними письменниками).
Це дозволяло уникнути сліпого волюнтаризму, естецтва, нігілізму.
Висновки, до яких прийшли неоромантики у своїй творчості: «за світом є ще
кращі…» (Л. Українка); людина носить «небеснії іскри в душі» (І. Франко);
причина зла – не захланність, а невміння врівноважити матеріальне і духовне;
людина повинна прагнути до ідеалу, хоча вона ніколи його не досягне.
Глибокий психологізм та символізм, новаторство Лесиних творів сучасники не завжди могли сприйняти однозначно, безумовно поетеса випередила свій час. Про це прямо писала її мати Олена Пчілка, а також поціновувач її творчості Д. Донцов, який зокрема означив Лесю Українку як поетку Українського Рісорджіменто. Ще один відомий критик творів мисткині М. Зеров визначав три етапи її творчості: 1) "в рамках ординарної, пошевченківської творчості, умовної і несміливої"; 2) період, позначений циклом "Мелодії", поемою "Давня казка", "Невільничими піснями" тощо. Саме ці твори отримали особливо високий відгук у І. Франка. 3) піднесення її на "золоті верхів'я" - це період написання драм, коли Леся Українка зосередилася на розв'язування складних загальнолюдських драматичних колізій. У драмах Леся розвинула культ нелюдської сили і мужніх чеснот, скрізь і завжди залишаючись жінкою. Драми - це вершина її творчості. "Теми і мотиви цієї високої творчості всі, майже без винятку, навіяні враженням українського життя, проте вони, за словами М. Грушевського, зв'язувалися з одвічними переживаннями людскості", адже поетка переносила їх в інші місця і далекі епохи, надала їм іншого часового і місцевого колориту. Її твори були хвалимими, але не читаними. "Її трагедія - то трагедія сівача, що вийшов занадто рано, і в якому часто загорається гнів проти животіння суспільства... А її самотність - то самотність творця..., коли "ватажок", поет чи мислитель переростає своє оточення.
***
Неоціненний вклад подружжя Косачів внесло у процес збору та збереження
українського фольклору, зокрема народних пісень. Завдяки Лесі було придбано
фонограф та зроблено записи народних пісень у виконанні українських кобзарів
того часу. Збереглися записи голосу самої Лесі Українки, зроблені її чоловіком.
К. Квітка зробив величезний внесок у дослідження народної музики та збереження
українських пісень.
Для більшості членів родини Косачів доля, позначена кривавою рукою
тоталітарного совєцького режиму, склалася трагічно – з шести дітей молодими
померли Михайло у віці 34 роки, Микола – у віці 37 років, Ольга Косач-Кривинюк
померла у 1945 році в німецькому Аугзбурзі у таборі для переміщених осіб після
числених поневірянь, намагаючись врятуватись від більшовицької окупації, Ізидора
Косач-Борисова, яка стала агрономом та була діячкою ОУН, переживши сталінські
репресії, загибель чоловіка у совєцьких таборах, зуміла вирватися з тоталітарної
системи, і через Берлін виїхала до США. Оксана Косач, вийшовши заміж за Антона
Шимановського, чеха за національністю, виїхала до Праги.
Чоловік Лесі Українки Климентій Квітка, видатний етномузикознавець, також
був заарештований, проте після звільнення зумів налагодити професійне життя.
Дітей у подружжя не було, та вони опікувалися Марією Собіневською, яка
залишилася жити у Грузії після смерті названої матері, і вийшовши заміж,
отримала прізвище Бешкурова.
Твори Лесі Українки видавалися багато разів. Науково об'єктивнішими є
видання «Книгоспілки» (у 7 тт. 1923-25 і в 12 тт. 1927-30) з фаховими
передмовами М. Зерова, Б. Якубського, М. Драй-Хмари, П. Руліна, Є. Ненадкевича,
О. Білецького й інших. Усі пізніші видання мають умисні цензурні пропуски: у 5
тт. (1951 – 56), у 10 тт. (1963 – 65) і в 12 тт. (1975 – 79). Цінне багатим
біографічним і епістолярним матеріалом видання О.Косач-Кривинюк «Леся Українка.
Хронологія життя і творчості» (Нью-Йорк, 1970). Найсучаснішим,
найповнішим та найавторитетнішим виданням творів Лесі Українки є Повне
академічне зібрання творів у 14 томах, випущене у 2021 році до
150-річчя від дня народження письменниці. Це еталонне видання.
Лесі Українці присвячені фільми; екранізовано драми «Лісова пісня»,
«Оргія», «Камінний господар». Відбуваються численні театральні постановки за творами драматургині.
2004 року встановлена «Премія Кабінету Міністрів України імені Лесі
Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва».
Література
Немає коментарів:
Дописати коментар