Тема: Своєрідність дитячих образів у творчості Чарльза Діккенса
Рубрика: Філологія, зарубіжна література
Вид: курсова
Мова: українська
Кількість сторінок: 30
Ціна: 150 грн.
Купити роботу
ЗРАЗОК ТЕКСТУ
Зміст
Вступ.
Розділ 1. Концепція дитинства у світовій літературі
1.1. Дитинство як соціокультурний феномен
1.2. Особливості відображення теми дитинства в літературі від періоду середньовіччя до романтизму
Розділ 2. Специфіка втілення дитячих образів у творчості Чарльза Діккенса (на прикладі романів
“Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Девід Коперфільд”)
2.1. Втілення концепції гуманізму Діккенса у образі Олівера Твіста
2.2. Образ Поля Домбі як дослідження дитячого погляду на життя
2.3. Розкриття процесу становлення особистості на прикладі образу Девіда Коперфільда
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Дитина і дитинство є однією з провідних та універсальних тем світової літератури, оскільки дитинство – така ж загальнолюдська категорія, як народження, життя, смерть. Це явище вічне і особливе водночас, тому відповідно відображається в будь-якій національній літературі.
Першовідкривачем дитячої теми в літературі реалізму вважається Чарльз Діккенс (Charles Dickens) – видатний англійський письменник, символ англійської літератури вікторіанської доби. Метою Діккенса був показ реального життя, а також проповідування добра. Діккенс дотримувався ідеалістичних поглядів і вважав, що покращення життя людей можливе лише за умови удосконалення його моральності. Зосередження уваги письменника на проблемах добра і зла, визнання людини найвищою цінністю у світі, де повинна здійснюватися повага до гідності та розуму людини, її права на щастя в житті, вільного вияву природних почуттів і здібностей, заперечення визначального впливу на людину її соціального походження характеризує його як видатного гуманіста. Власну гуманістичну концепцію Діккенс втілив завдяки аналізу категорії дитинства, яка була ключовою у світосприйнятті письменника.
До найвідоміших творів Чарльза Діккенса належать “Посмертні записки Піквікського клубу” (1836–1837), “Пригоди Олівера Твіста” (1837–1839), “Пригоди Ніколаса Ніклбі” (1838–1839), “Різдвяна пісня в прозі, або різдвяне оповідання з привидами” (1843), “Домбі й син” (1846–1848), “Девід Коперфільд” (1849–1850), “Холодний дім” (1852–1853), “Крихітка Дорріт” (1855–1857), “Великі сподівання” (1860–1861), “Таємниця Едвіна Друда” (1870) та інші. Образи дітей з’являються практично у кожному романі; майстерно розкриті письменником, вони створюють цілісний світ дитинства з проникненням у дитячу душу, в почуття та розум дитини.
Актуальність даної роботи обумовлена постійним інтересом до теми дитинства в літературі, науці, психології, соціології, а також загальнокультурним значенням питання про гуманне ставлення до дітей в сучасному суспільстві.
Вивчення дитинства – складний процес. Феномен дитинства надзвичайно багатогранний, тому породжує понятійне різноманіття: категорія дитинства, тема дитинства, образ дитинства, дитячі образи, концепт дитинства, спогади про дитинство, світ дитини та дитинства, психологія дитинства і багато інших. Часто лише літераторам доступне розуміння найпотаємніших закутків дитячої психології, особливостей світосприйняття дитини, тому в літературознавстві актуальним є міждисциплінарний підхід (наприклад з точки зору психології та літератури), а також уточнення термінології.
У творчості Діккенса образ дитинства стає індивідуальним і розкривається через систему дитячих персонажів, однією із функцій цієї системи є показ моральності дорослих героїв, а також формування світу дитинства, рівноцінного світу дорослим. Саме з означених вище підходів творчість Діккенса в українському літературознавстві є недостатньо розкритою.
Теоретико-методологічна основа дослідження. Вивченню творчості Чарльза Діккенса було присвячено чималу кількість ґрунтовних літературознавчих праць як сучасників письменника, так і авторів новітнього періоду, зарубіжних та українських критиків, таких як З. Лібман, Т. Сільман, М. Тугушева, Е. Уїлсон, С. Цвейг, Л. Богачевська, Н. Дьяконова, О.Семеніхіна, В.Івашева, В.Міщук, Ю. Султанов, К. Шахова та інші. У них розглядається життєвий та творчий шляху митця, авторська концепція у творах, індивідуальна манера та стиль автора, галерея образів головних героїв, аналізується гуманізм Ч. Діккенса. Особливо важливе значення для розкриття обраної теми мають праці соціологів та психологів І. Кона, М. Мід, а також М. Заброцького. Окремі аспекти тематики дитячих персонажів у творчості Діккенса розкриті у наукових дисертаціях К. Діанової, А. Матвєєвої, А.Одишевої.
Матеріалом до розкриття теми послужили видання романів Діккенса “Пригоди Олівера Твіста” у перекладі М. Пінчевського, Г. Пінчевської-Чекаль та О. Тереха, “Домбі і син” у перекладі М. Іванова; “Життя Девіда Коперфільда, розказане ним самим” (у російському перекладі Є. Бекетової).
Метою наукової роботи є аналіз образів головних героїв на матеріалі трьох найвизначніших творів Ч. Діккенса “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Життя Девіда Коперфілда, розказане ним самим.”
Для досягнення мети необхідно розв’язати наступні завдання:
· проаналізувати складові категорії дитинства як соціокультурного феномену;
· виокремити особливості відображення теми дитинства в літературі від періоду середньовіччя до романтизму;
· розкрити концепцію гуманізму Діккенса через аналіз образу Олівера Твіста;
· визначити сутність дитячого світосприйняття на основі розкриття образу Поля Домбі-сина;
· прослідкувати процес становлення особистості на прикладі образу Девіда Коперфільда.
Методологічну основу дослідження становлять загальнонаукові методи аналізу, описовий та порівняльний.
Об’єктом дослідження є романи Діккенса “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Девід Коперфільд”, проаналізовані у ракурсі теми дитинства; предметом – складові концепції дитинства, тематика творів Діккенса, образи головних героїв творів.
Теоретичне і практичне значення роботи полягає у виокремленні та систематизації фактичних даних з досліджуваної проблематики. Зібраний фактичний матеріал може бути використаний в наступних науково-дослідних роботах; також при підготовці практикумів у вищих навчальних закладах, на уроках зарубіжної літератури.
Структура роботи зумовлена логічною послідовністю досліджуваної проблематики, тому дослідження складається із вступу, двох розділів, висновку і списку використаної літератури.
Розділ 1. Концепція дитинства у світовій літературі
1.1. Дитинство як соціокультурний феномен
Світ дитинства складний і багатогранний. Це – світ спілкування дитини з людьми, соціальних взаємин, світ предметів та пізнання, світ історії та культури.
Проблеми дитинства знаходяться на перетині наук: філософії та психології, соціології та археології, антропології та етнографії, історії культури та літературознавства.
Дослідники психології та соціології дитинства І. Кон, М. Мід наголошують, що дитинство, хоч і всім добре відоме, але малозрозуміле явище. Дитинство в індивідуальному варіанті – це, як правило, стійка послідовність актів дорослішання зростаючої людини, її стан у переході “до дорослості”. В узагальненому змісті – це сукупність дітей різного віку, що складають “дорослий” контингент суспільства [12, 7; 15, 10].
Спеціального визначення “дитинства” у філософських, педагогічних, соціологічних словниках немає. У психологічній літературі виокремлено два підходи у трактуванні категорії дитинства: 1) початковий період онтогенезу (від народження до підростаючого віку), 2) соціокультурний феномен, що має свою історію розвитку, конкретно-історичний характер [10, 25].
На характер і зміст дитинства впливають конкретні соціально-економічні та етнокультурні особливості суспільства. Д. М. Фельдштейн відзначає, що узагальнене найменування – дитинство – найчастіше вживається в соціально-практичному, соціально-організаційному плані. При цьому дослідник підкреслює, що відсутнє наукове визначення дитинства як особливого стану, який виступає складовою частиною загальної системи суспільства, не розкрита субстанційна сутність дитинства [10, 25].
В розвитку суспільства і людини все гостріше вимальовується завдання поглибленого пізнання дитинства, причому не поведінки дитини, а розвитку дитини у дитинстві і значення дитинства для суспільства. Адже дитинство – складний, самостійний організм, невід’ємна частина суспільства, суб’єкт взаємостосунків з дорослим світом. З огляду на це, винятково важливим є розгляд культурного контексту розвитку дитинства, набуває значення аналіз реального соціального середовища, в якому формується дитинство [30]. Дитинство як соціокультурний феномен поєднує складні соціальні, психологічні, історико-культурні характеристики, а також відграє вагому роль у поступальному розвитку суспільства. Окремою складовою залишається взаємодія зі світом дорослих.
У західноєвропейській історико-культурній традиції присутні кілька концепцій дитинства. Першою є традиційний християнський погляд, згідно якого немовля уже має на собі печатку первородного гріха й урятувати його можна лише нещадним придушенням його волі, підпорядкуванням батькам й духовним пастирям. Християнське світобачення фактично коливається між двома крайнощами, оскільки Новий Завіт містить зовсім інше, глибоке розуміння сутності дитини, її світосприйняття [3, 37].
Філіп Ар’єс – французький медієвіст та історик, у своїх дослідження описав життя дітей в ранньому середньовіччі. На його думку, значного поділу між дорослими та дітьми не було. Батьки доглядали за дітьми і допомагали їм до того віку, поки діти ще не вміли самостійно ходити. Діти були “маленькими дорослими”. Не існувало ні просторового, ні соціального розмежування між дорослими і дітьми. Важливою була кількість дітей, а не індивідуальні здібності кожного. Оскільки в той час дітям не приділяли особливої уваги, тому й не існувало поняття “дитинство” [2, 8-9].
Іншою концепцією є соціально-педагогічний детермінізм, згідно якого дитина не схильна ані до добра, ані до зла, а являє собою “чисту дошку”, на якій суспільство чи вихователь можуть написати, що завгодно (епоха Просвітництва). Соціальне середовище дитині в епоху Просвітництва замінила школа. Починаючи з XVIII ст. сім’я та соціальне середовище організовуються навколо дитини [2, 11]. Справжню революцію у сприйнятті дитини здійснив Ж.-Ж. Руссо, який першим заговорив про цінність дитинства в людському житті [4, 33].
Третю групу поглядів можна охарактеризувати як природний детермінізм, згідно із якою характер й можливості дитини призначені до її народження. Ще однією важливою теорією є гуманістичний погляд про те, що дитина народжується хорошою й доброю; ця ідея зазвичай асоціюється із романтизмом, але її захищали також деякі гуманісти епохи Відродження, витлумачивши в цьому дусі стару християнську догму про дитячу невинність [1, 63].
Як влучно зауважив Дж. Моделл (John Modell), “у період з 1870 по 1930 рік відбувається трансформація “корисної дитини”·XIX століття в “безцінну дитину” ХХ століття”. Дитинство починає усвідомлюватися як значущий етап у житті людини, більше того, починають говорити про нього не як про “час підготовки до справжнього життя”, а як про самоцінний і повноцінний період цілковито справжнього життя [4, 31-32].
Вивчення дитинства є складним завданням. Це обумовлено тим, що діти не можуть прямо говорити про себе, усвідомлювати себе. Дитячі почуття, емоції, мрії, дитяча картина світу, загалом усе те, що наповнює внутрішній простір дитини, з часом забувається (або витісняється). Перебуваючи у дорослому віці, людям не вдається зберегти цілісного явлення про світ та про себе. Саме тому необхідним є також звернення до літератури, оскільки саме письменники та поети за допомогою слова здатні проникнути у дитячу свідомість та несвідоме, зберегти та передавати особливості дитячого світовідчуття та світосприйняття, відтворити дитячу картину світу.
Отже, можна стверджувати, що категорія дитинства є дуже складною та багатогранною, її сутністю є не лише сукупність дітей, але й особливе світосприйняття, окремий дитячий світ, поведінка в соціумі, історична традиція та культура. Пізнати та дослідити світ дитинства можливо лише завдяки застосуванню цілого комплексу психологічних, соціологічних, педагогічних, літературних, історичних методів. Дитинство як соціокультурний феномен поєднує складні соціальні, психологічні, історико-культурні характеристики, а також відграє вагому роль у поступальному розвитку суспільства.
1.2. Особливості відображення теми дитинства в літературі від періоду середньовіччя до романтизму
Неможливо переоцінити значення художньої літератури для відкриття дитинства.
Відомий соціолог І. Кон у книзі “Дитина і суспільство”, подаючи короткий історичний нарис еволюції образу дитинства, акцентує увагу на тому, що в “художній літературі така еволюція набагато чіткіша та зрозуміліша, аніж у психолого-педагогічній літературі”, тому осягнення дитинства суспільною свідомістю неможливе без залучення художньої літератури як дослідницького матеріалу [12, с. 68].
Інтерес до дитинства та й поняття дитинства фактично було відсутнім до XVIII століття. Дослідження в образотворчому мистецтві довели, що до ХІІІ ст. до дитячої теми мистецтво не зверталось. Дитячі образи в живопису того часу – це релігійні зображення ангелів, дитятка Ісуса та змалювання дитини як душі померлого; реальних дітей не зображали.
Образ дитинства в літературі протягом своєї еволюції отримував різні інтерпретації. Особливо відчутно тема дитинства почала звучати з часів виховних теорій просвітителів й остаточно утвердила свої позиції в ролі пріоритетної на межі XVIII –XIX століть.
В середньовічній літературі Західної Європи дитина займала місце бідняка. В літературі класицизму дитинство поставало як вікове відхилення від норми (незрілість) і трактувалося нарівні з розумовими відхилення (нерозумність). Поява пильної уваги до світу дитини традиційно належить добі Просвітництва, коли утверджується думка про те, що дитина як об’єкт виховання має отримати спеціальну дитячу літературу, що повинно сприяти його перетворенню з “tabula rasa” (на думку Дж. Локка) на дорослого, тобто зрілого, наділеного чеснотами. Дослідники зауважують, що ХVIII ст. ознаменоване зростанням інтересу до дитини у всіх сферах культури, чіткішим розрізненням дитинства та дорослості на основі хронології, визнанням того факту, що дитинство має соціальну та психологічну цінність. Якщо у XVII ст. тема дитинства переважно є поетичною, то в наступному столітті вона відступає від поетичного центру, має прозаїчний, виховний характер. Саме добі Просвітництва, зокрема англійській, завдячуємо появою власне дитячої літератури, перших повчальних творів для дітей, так званих “moralitales” [26].
Періодом справжнього відкриття дитинства вважається епоха романтизму. Саме з неї розпочинається процес пізнання внутрішнього світу дитини, оскільки попередні епохи розглядали його лише як об’єкт педагогічного впливу. Заслуга романтизму полягає в тому, що представники даної епохи відчули дитинство як самостійний, неповторний, особливий, дорогоцінний світ. У зв’язку з цим можна згадати загострений інтерес романтиків до історії та фольклору. Недаремно одним з найбільш поширених жанрів у митців літературного напрямку були казки (брати Грім, Г.-К. Андерсен), основою яких була усна народна творчість. Хоча романтики ідеалізували дитинство, але саме в епоху романтизму А. Погорєльський створив казку “Чорна курка та підземні жителі”, яка містить зокрема цілий ряд точних психологічних спостережень. Таким чином, в естетиці романтизму дитинство набуває величезного значення, воно розглядається як дитинство людства загалом [26].
Немає коментарів:
Дописати коментар