Розвиток українознавства в Галичині в кінці XVIII – першій половині XIX століття

Пам'ятник Руській трійці

Тема: Розвиток українознавства в Галичині в кінці XVIII – першій половині XIX століття
Рубрика: Історія України
Вид: магістерська, навчальний матеріал
Мова: українська

Кількість сторінок: 90
Ціна: 100 грн.

Замовити повний варіант роботи

XIX століття увійшло в історію як період українського національного відродження, що характеризувався утвердженням національної свідомості серед населення, боротьбою за національно-культурні і політичні права українського народу під владою Російської та Австрійської імперій. Національне відродження пройшло через ряд етапів, кожний з яких мав свої особливості. Зокрема, перший (науковий) етап позначився розвитком галузей українознавства – фольклору та етнографії, історії, мовознавства. Актуальність теми полягає в тому, що на сучасному етапі розвитку історичної науки необхідно досліджувати початки зародження національного руху в Галичині, яка була багато століть відірвана від основної частини українських земель. У дослідженні фольклору, етнографії, мови, історії вчені та ентузіасти бачили можливість ближче пізнати народ, його душу, минуле і сучасне, вирішити мовно-літературну проблему, поставити на порядок дня питання про окремішність українського народу і рівноправність його з польським, російським та іншими слов’янськими і неслов’янськими народами. Саме з дослідження українознавства почалося утвердження національної самосвідомості. Наукова актуальність даної теми полягає в тому, що вона на сьогодні є маловивченою. Суспільно-політична – в тому, що в радянський період було зроблено все для того, щоб українці не мали ознак національної само ідентичності. Проводилась тотальна русифікація, наслідки якої особливо проявляються в даний період розбудови незалежної України. Тому вивчення українського національного відродження і, зокрема його першого етапу, є важливим на даний час. 

Мета дослідження полягає у висвітлення процесу розвитку українознавства в Галичині.

В кінці XVIII – першій половині XIX ст. Галичина вступила в якісно новий період свого розвитку, якому передував поділ Речі Посполитої і перехід частини українських територій під владу Австрії. В 1770 – 1790-х р. при владі були Марія-Терезія і Йосиф ІІ, які почали впроваджувати в життя реформи в дусі Просвітництва, популярного на Заході. В економічно і культурно відсталій Галичині ці реформи стали важливо передумовою її національного відродження. Відкриття шкіл, вищих духовних закладів освіти з українською мовою навчання дозволило підготувати кадри галицької інтелігенції в особі греко-католицьких священиків. В Галичині українську націю того часу творили селянин і священик. Поступово на її теренах розпочалося дослідження основних галузей українознавства. Важливими передумовами цього процесу, окрім австрійських реформ в дусі “освіченого абсолютизму”, були ідеї Великої Французької революції 1789 – 1794 рр., які принесли з собою нове поняття – “нація”, також ідеї Просвітництва і романтизму, що прийшли із Західної Європи. Ідеї романтизму захоплювали студентську молодь, яка почала активно досліджувати народну спадщину, історію, мову. Національне відродження русинів-українців Галичини мало тісний зв’язок з такими ж процесами в Наддніпрянщині, а також з іншими слов’янськими народами – поляками, чехами, словаками, сербами... Діячі національно-культурного руху підтримували між собою зв’язки завдяки листуванню, подорожам, обміну книгами, іншими друкованими виданнями. Це дозволяло бути в курсі всіх подій, які розгорталися в Австрійській та Російській імперіях, обминати перешкоди, які створювалися урядами обох держав в національно-культурній сфері.

Найбільш плідними з усіх галузей українознавства були фольклористика та етнографія. Молоді дослідники кинулися “ходити в народ”, збирати оригінальні зразки усної народної творчості. Піонерами становлення фольклористики та етнографії в Галичині стали поляки (Зоріан Доленга-Ходаковський, Вацлав Залеський, Жегота Паулі та ін.), які усвідомили важливість збиральницької роботи задля збереження народної спадщини. Але метою польських досліджень, на відміну від галицько-руських, було доведення думки, що українці Галичини є частиною великої польської нації. Українські дослідники (Й. Левицький, І. Лаврівський, Й. Лозинський, М. Мінчакевич, Й. Охрімович, О. Шухевич, Г. Ількевич, І. Бірецький та інші) також зібрали багатющий матеріал з народної скарбниці (пісні, обряди, вірування, казки, легенди, байки, прислів’я, перекази), який намагалися систематизувати у своїх збірках. Слід зазначити, що фольклор та етнографія в той період становили єдине ціле і не розрізнялися як окремі науки. Пошуково-збиральницька робота молодих ентузіастів-романтиків дозволяла зблизитися з народом, пізнати його глибинну сутність. З другого боку, це була спроба довести, що Галичину в Австрійській імперії поряд з поляками населяє окремий, відмінний від них народ – русини-українці. Саме з піднесення етнографії і фольклористики розпочалося національне відродження в Галичині, його перший – науковий етап. Власне, ця галузь українознавства розвивалася навіть краще, ніж у Наддніпрянській Україні, а її розвиток сприяв утвердженню національної самосвідомості в Галичині.

Захоплення народною спадщиною допомогло зрозуміти, що українці Галичини повинні розмовляти своєю рідною мовою, вивчати її. Ця мова повинна була звучати на тільки з уст простих селян, але й інтелігенції, яка була елітою, цвітом нації. Першими виступили на захист рідної мови галицькі греко-католицькі священики. Вони заснували в Перемишлі товариство, метою якого була боротьба за збільшення кількості шкіл з українською мовою навчання, покращення якості освіти для всіх верств населення. І. Могильницький, М. Левицький, Й. Лозинський укладали граматики українською мовою, намагалися довести, що рідна мова є самостійною і стоїть поряд з іншими слов’янськими і неслов’янськими, що вона спроможна стати літературною для українців Галичини. Свої твори діячі національно-культурного відродження теж намагалися писати народною мовою, вони закликали любити рідну мову, але все ж їхні праці друкувалися польською, німецькою, латинською чи церковнослов’янською, як у І. Могильницького, мовами. В цьому полягає головний недолік їх діяльності. Проблематичним для русинів було питання алфавіту. В Галичині розгорілася “азбучна війна” в 30-х рр. XIX ст. між прихильниками і противниками введення латинки до руського письма. Якби така реформа втілилася в життя, і латинський алфавіт було введено, то виникла б пряма загроза існуванню галицьких русинів як нації, єдиної з наддніпрянськими українцями. Русини швидко б зникли як етнічна одиниця, процеси полонізації поглинули б її повністю. Проте прогресивні діячі того часу продовжували активно виступати за можливість розвивати свою мову, говорити і писати нею.

У тісному зв’язку з мовознавством розвивалася історична наука. Минулим свого народу цікавилися фольклористи, етнографи, мовознавці. Чіткого розмежування між галузями українознавства не було. Дослідники вивчали одночасно всі сторони життя народу (якусь одну – детально, інші – менш повно). Для того, щоб довести, що український народ Галичини і його мова є окремими, самобутніми, зверталися, насамперед, до історії. Як самостійна галузь історія розвивалася набагато гірше, ніж у Наддніпрянщині. Головною причиною такого становища була відсутність традицій козацького самоврядування в Галичині. Єдиним фаховим істориком того часу був Денис Зубрицький, але через свої погляди, спрямовані на возвеличення Росії, він не був сприйнятий сучасниками. Хоча деякі його історичні праці, засновані на ґрунтовному аналізі архівних матеріалів, не втратили свого наукового значення і на сьогоднішній день.

Переломним етапом в українському національному відродженні стала діяльність “Руської трійці” – гуртка, заснованого Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. Вони зробили величезний внесок у розвиток всіх галузей українознавства, зокрема, фольклористики та етнографії і мовознавства, розширили його межі і на Наддніпрянську Україну, висунули ідею соборності українських земель. Діячі “Трійці” стояли на демократичних позиціях, намагалися зробити все можливе для вирішення мовного питання. Завдяки їхній діяльності в Галичині, незважаючи на утиски влади, виникла нова українська література. Кульмінацією в діяльності “Руської трійці” стало видання в 1837 р. в Будапешті альманаху “Русалка Дністрова” – збірника фольклорних та літературних творів учасників гуртка. Молоді дослідники заявили про себе як про представників окремого українського народу. Значення “Русалки Дністрової” полягає, насамперед у тому, що це була перша книжка, написана народною мовою. “Русалка Дністрова” виникла зовсім на випадково. Вона була закономірним результатом діяльності “будителів” національної свідомості і символізувала справжній початок відродження в Галичині. Його перший, науковий етап підготував наступні етапи українського національного відродження.